Сторонець - Сторінка 25

Ось тебе безнастанно збивають на бруд, затоптують історію, вселюдське називають лише поганим. Спробуй у таких умовах стриміти до святих верховин.

Отож на тобі усе про все і ще не все. Та й взавтра тобі через голову виллють помий. Доживай до досконалості! Маєш волю і демократію. Навіть твоя мама чекає, що ти раптом завиєш псом на місяць.

Місяцю-князю...

— Ти анонім.

Замикаючись од вульгарії життя в кайдани самоти, він у відсвітах полум'я з смерекових полін безнастанно ходив по дузі часу, себе шукаючи. Якою жаданою в армії була оця воля в предковічній гуцульській ноші! Він зодяг кептарик і вишивану сорочку, бачив себе то лісорубом у нетрях Перкалаби, то плотогоном у гірських зливах на Ворітцях, Яловичорі, Шипинецькому чи Біскові, то ходив за Гнідим у борозні на скиді царини. Мріяв, що стане мандрівним співцем по всій Русі (коби не Сибір чи царська муштрована колона), то знемагав від того, що завдяки матері кожен дурень став уже йому парою, хоч не набрався від Реткеля німецької однозначної тупості й не змішав з нею сентиментальну мрійливість мешканця плаїв. Невластивим було йому і прагнення здаватися іншим, ніж був насправді. Він зріс дитям Лук'яна Кобилиці, якому старший брат Іван (що втік у Молдову) зібрав легіон озброєних до зубів верхівців, Юрій ходив на Сергіївські полонини до брата, коли Кобилиця чекав з угрів допомоги генерала Бема, а не дочекавшись, сам вирішив іти в Угорщину підсобити гуцульською силою Петефі й Кошуту... Був його дитям. Ніжним і войовничим, скаржно і грімливо пам'ятливим. Чи не тому планував утечу до Сербії, аби уникнути зіткнення з гренадерами Гарібальді.

Хоча б Горбаль приблукався. Кость не писав, заївся з галицькими брехунцями про те, яку мову слід вибрати для українців під Австрією. Латинкою друкували "богослов'я, баснеслов'я і лихослов'я". А Кобилянський поринув у клопоти про видання "гідного часів" журналу, домовлявся то з Драгомановим, то з Кулішем, навіть планував перетягнути Федьковича до Львова "на ширший простір", одначе теж мовчав. Йому цих хлопців не вистачало до фізичного болю в серці. Він виглядав їх із сідла на перевалах, вертаючись додому, топтав мундир (пенсійні офіцери змушені були носити уніформу). Дарма, марнота марнот. Горбаль сказав би: "Усі ми, чоловіче милий, ходимо в мундирах. Спартак, уже без крові в тілі, на колінах відбивався від легіонерів гладіаторським мечем... Байдуже, яка на нас ноша. Ми створені для того, щоб мислити і боротися". У ті дні мандрівний проповідник Кость Горбаль неминуче розповів би Федьковичу про те, що Європа лікується чи нездужає соціалізмом, що набрав поширення маніфест другого конгресу Союзу комуністів. Теж не збагну їх, сказав би Кость, але я схвалюю рух. Я не люблю імен, крім Гете, і тебе щиро закликаю вірити тільки в рух, у спіраль, що складається з драбин і гільйотин. А ти розплакався: гуцули, гуцульська ноша, гуцульський діалект. їх на галицьких землях до трьох сотень, і з кожного можна створити велику мову. Проте наш рідний галицько-пронімечений сепаратизм шукає сепаратизму, як Нерон трутизни. Здичавіла ми віть без предтеч.

Ці хлопці не прагнули знайти всі відповіді на історію, але завжди були готові їх шукати з тою легкістю, з якою людина іде з відром по воду. Вони жили діяльністю, а не споглядали життя з погляду вічності й для вічності ("...готов усе моє принести на вівтар матері Русі, на вівтар людськості").

Про художника Рудольфа Реткеля писав і сам Федькович, начитавшись Шевченкової біографії: того, мовляв, врятували добрі люди з Петербурзької академії мистецтв, а в мене був берлінський академік. Месіанство в геть розваленій габсбурзькій імперії, що мала перед світом тільки пристойний одяг — відпрацьовану культуру, було в моді навіть для відьом, і жоден новоз'явлений месія не міг обійтися без "авторитетного вчителя", як Моцарт без Сальєрі. Те, що в Кобзаря було правдою-істиною, в Федьковича постало смішною вигадкою навіть для Смаль-Стоцького. Роткель тільки знищив малого Федьковича і згадував на заході своїх днів "хлоп'ятко", яке пустив за водою. Нині розшукані факти закреслюють експресивного берлінця в житті поета без співчуття і жалю як щось "поза його жіночим характером" (Франко), і мов Роткель не навчав Федьковича, сам не знав, сам нічого не створив, проживши життя на угри манні брата-аптекаря й удвічі старшої за брата його дружини незнаного походження, яка тримала ярмаркову лядку на плацу глухого містечка Нямц у Молдові. Та привіз Роткель із Берліна кілька томиків німецьких поетів-містиків з самоповішаного світанку романтизму. В них Федькович почерпнув "солоних вод" перед кривавим водопіллям сорок восьмого року й весни народів.

Перед тим вмерла моя сестра Марія. Іван одружився з Олександрою Сочеван і подався до Чернівців, а відтак до Молдови. Іван був рукою з мечем гладіатора в силах, які зібрали гори, але весна народів стала зимою чи спізнілою осінню. Я не раз думаю: якби генерал Бем познайомив Івана з Петефі, як мене познайомили з ад'ютантом генерала повстання у Відні Нойбауером, то, може, й Габсбурги не трималися на Дев'ятій симфонії і впали б від неї, як від Бер-ліозового маршу "Бастилія".

А капітан за плечима: "Будеш мовчать, хлопче?"

Не все сказано, що передумано. Не все кажеться, що здумковано. Що перейдено, що засолено...

Очима.

Жито зрощено, Поле скошено, Горе списано, Долю пройдено.

Знак із долів іде — вверх шаблі ростуть, І за тридцять літ полином назвуть.

Та вже називають. Як чоловіка, якого переїхав поїзд на тепер умерлій залізниці. Нема що везти. Нема що вивозити.

Літо було схоже на осінь, як тілиста дівиця на благочестиву брехню "інтересу". Було вже літо. І було схоже на осінь. Був якийсь рік негідний — ще червень, а вже зів'яло, не розвинувшись, засниділо на корені й на пні. І дні, і роки, і рідний дім. І затхлий світ нових і старих імперій. Упоперек возів коні вперлися копитами в землю, стомлювались ратища, і стовпи вставали над недобитими людьми. І сам я блукаю, як потрать світу, що не стоїть і не йде, а лиш чекає загибелі планети й Страшного суду. Куди не поглянь, ніхто вже не йшов у бій за людину, щоб людина не лишалася рабом. Не хотіли вмирати на розп'яттях Ісуса, хоч легше було вмерти, ніж жити. Ніж за ніщо працювати в поті чола і падати в муках, ніби нічого не трапилось і нічого з нічого таки не вийшло, як із мостини старого містка.

Ішов блудом, манівцями шістдесят третій рік. Без прикмет і наслідків падав у пустелю фальші, інерції застою переважали всі фантазії снів. Очі, що чогось вичікували й виглядали, потроху смеркли в сліпоті, хрести ламалися під вантажем зневаг, братовбивства і дітовбивства, навіть при-вахтені до камінних командорів шаблі вбивали іскрами, а ночами німі командори рівняли з землею кладовища, топтали прадідівські каяття, а на ранок немовлятами в чотири скоки добиралися до палаців та імператорів, щоб палити вістрями день, не знаючи провини. Як пояснити яловість цивілізації, яку навіть Шіллер і Гете нездатні були розбудити під прахом пірамід і Вавилонів. Чи, може, то насунувся вечір революції, щоб невдовзі піднятися досвітком її торжества? Чогось ніхто не жадав собі здоров'я і не шукав цілющої води. Були тільки п'яні захоплення і п'яна миттєва гідність батьків, дітей і внуків.

Так, він вернувся з армії зовсім ушкодженим і вернувся в пустелю. Емілія зосталася в пам'яті нерозумною сиротою, Юлія покриткою стала. Ще була Павлина. Брат назвав її хтивою коровою самопомсти.

Вороняча пустеля. Розлюдення людини на всіх шаблях і поверхах життя. Тіні минулих століть будять тільки божевільних, бо завтра людини лише на тому світі. І я родом із мертвих.

О ні, армійська служба його не оздоровила як сподівався старий Гординськии, а ще більше знищила. Його оточували мертві погляди, до бездуму жорстокі очі стежили за ним по світу, в тому числі й по світу Європи, яка прагнула відродження під знаменами Марксового "Маніфесту' та душилася від Бісмаркової волі. Смерть ходила привидом за капіталом, та підстерігала й розум, і совість. А він належав до всіх розрядів: і до тих, які накладали на себе руки в безгомінні віку, і до тих, що плакали без руху, і до тих, що западали в перехмілля й починали дивитися на все байдужими очима, як тварини без об'ємного бачення. Він бував кожним серед усіх, як може бувати лиш поет. Тож не дивно, що часами йому хотілося гукнути: пропади все пропадом, і ти, Боже! Хоч добре усвідомлював, що це означає.

Пропади — це не відповідати, це топтати дозволене й не-дозволене, давай шабаш, усі злочинці, й ніхто ні за що не відповідає; ідолів теж скидати, традиції і дахи на хатах, дітей викидати з купелі, а колисками топити кострища з людським м'ясом... розгул крові і дикунства, геть святині і пророків, батьків і мудреців; право ножа і розбою, рвати знамена, перевернути світ і звалити в темряву планету; голі самиці гасають по лісах за п'яними чоловіками, президенти ґвалтують хлоп'ят, поїдають печених дівчаток і запивають молоком породілей; людиноподібна мавпа прагне космічного катаклізму, і неважливо, що це вже сталося: хочемо крові! Грабежів, хрускоту кісток, червоних слідів за немовлятами і прокази для всіх! Віспи, тифу, цвинтарів! Для всіх розп'ять, на душу населення. Найвищий рівень життя у зас-вітлрму безмір'ї — розп'яття для кожного, навіть ненародженого, для котів і крокодилів, для ластів'ят і носорогів. Придумати пташині розп'яття, а підкованими блохами стріляти в серця, музеї і мавзолеї. Голу Венеру — на Голгофу, і висотою до Місяця, лицарям нової віри і жандармерії — вільний доступ у мільйонновмісне лоно доконст-руиованої до жіночої повноти богині. Господньому Ангелу дзвонити тільки з гармат. Спалити дерева, бо віднині дерево не символ життя. Є лиш один символ всесущості — зґвалтована недолітками покійниця. І пропади все пропадом, все зайшло в тупість небес, ми досягай апофеозу сили і насолоди, наш апостол і пророк — маркіз де Сад. Хай святиться тисячолітнє царство Боже на землі, ера тисячолітнього блаженства шарпаків Ganz unten, на самому дні.

Та хоч як дивно, фантазії самоти і непоправності життя ніколи не мали над ним повної влади. Він несподівано посміхався сам до себе і тихо шепотів:

Дума, бочко, дума! Пана вчи розума!

І десь тут же взялося: моя непотрібність — це ваша зайвість.