Сторонець - Сторінка 27

Це не оуде святотатством, бо кохання, що приходить до розбитого жінкою серця, не є святотатством.

А що лишиться із послань Ап Етіїіе, якщо йому відкриється справжнє щастя з іншою? Можливо, якісь наївні версифікації, виконані ще до неї, в передчутті їхньої зустрічі, чи ті, що лишилися в її альбомі. Важко припустити, що все заграбастає розситіла попівна з Тюдова, в глибині обличчя якої ледь вгадуються риси його матері. Природа підсовує несподіванки. Олександр Волянський недовго прожив з його сестрицею, та досі бринить її усміх з його лиця, і бризне її швидкий погляд з його очей, і губи стулить в огірченій задумі, як вона. Дивом предивним перебрала це Павлина від брата, і мама Дашкевичка жахнулась би перед таємницею перевтілень чи наслідувань, відкривши в Павлининому образі ледь приховану спільноту з образами її вимерлих від сухот дочок. "Мої дівчатка", — називає їх в скорботі мама. Бідна вона моя. Чого ж ти така кручена, нене! Нехай пропащим стану, але приведу тобі невістку, трохи схожу на твоїх дівчаток, хоч і поза міру вгодовану та самопевну. Тільки і її примушу покинути панський стан. Розфарбую від пальм під очима і зніму червону ікону з обличчя. Якщо Бог справді раб добра й дає мені дві зірки на небі, то й небо повинно стати чистим, хоч я вирушив у дорогу лиш із скелетом мани. Як народ, де сором за клопіт про слова, хоч не має й на гривню держави.

Олександр відкинув ворота навстіж і, здавалося, готовий був занести його разом з конем на обійстя. Зціпивши в обіймах, довго не відпускав, промовляючи:

— Що ж ти, брате, нас забув, їхав із Чернівців — прошмигнув повз осідок, як якийсь злодій із Сокільської дебри. А я книжок тобі надбав тим часом, новин всіляких назбирав, ношу лепську, гуцульську купив... Ну, в хату, в хату, нам треба жити, а не в могили закопуватись. Я відчуваю твої настрої за шістсот миль і чув, що ти через це всілякі непрощені трагедії описуєш, сам себе добиваючи. Хіба ти не знаєш, що старший не має права на смерть, коли молодший ще дитя? Я хочу, щоб ти мені виніс пляшку слив'янки на могилу, а не назворот. Га? Нестимеш мене в домовині до цвинтаря, а на деці бочівка спопелюхи. І люди будуть за нами співати:

Чи він стулений, як зима, Чи серця у грудях нема, Що все мовчить, як та могила, Нікого й словом не займа?

У відчинених до кухні дверях стояла усміхнена Павлина.

—Та цмокни ж попівночку в щоку, — не вгавав розхме-ліло радісний Олександр. — А я подумую собі: чого це вона третій день зволікає з від'їздом? Видно, це їй наснилось, що ти мусиш до мене завітати, та й дивиться третій день не за водою, а проти води, ніби каченят чекає з ҐІути-лівки.

— Що ти мелеш? — трохи зашарілась Павлина. — Він нездужав, Юрію, тільки сьогодні з ліжка піднявся. Але ми вам надзвичайно раді.

— Готуй на стіл, — махнув рукою на Павлину Олександр. — Онде твої книги, — показав на пакунки вздовж ослінчика біля скрині. Розслоняючи вікна в світлиці, читав Федьковичеве:

Єдина ти моя! Чи Господь так дав,

Чи долі цариці судили?

Як вітер з горою, як риба з водою,

Як рожа з весною ми жили!

Я в тобі, ти в мені, душа по душі,

Голубко ти моя!..

Юрій відчув, що йому тут невимовно добре, а все інше підробка. Підробка і політика, і держава, і віра, і прагнення справедливості, і батьківство, і діло, і ледарство, й істина, що все підлягає плинові часу і розтокам світів у безвісті. Підробка все, крім щирості добрих сердець і покордонних стовпів на бескидах.

— А як далі? — урвав його думки Олександр.

— Не знаю, — стенув плечима Федькович. — Ще не знаю...

— Чому ти не закінчуєш?

— Тисячі справ у селянина і тисячі професій на день. І все переходить з вечора на ранок до безконечності.

— Знаєш, я ось провалявся тиждень і безнастанно ніби себе пригадую з якихось позаминулих днів, ніби виходжу щоразу з якихось темних земель та й не знаю, куди податися.

— Буває й таке. Видно, це зарід старості.

— О ні, ще ні! Старість пре одним тягом. А це якісь пробудження з "колись', які вже були, але я їх не прожив, бо пам'ятаю лиш страви і питво, без писаних слідів. Коли я тебе побачив біля воріт, то подумав: ці диваки, поети, живуть реальніше, ніж ми, пересічні, бо вони щокроку карбують свої сліди.

Я в тобі, ти в мені, душа по душі...

Павлина внесла тацю з картоплею. Запах присмаженої на соняшниковій олії цибулі, прянокислий аромат квашеної капусти і яблук, м'ятноосвіжливий подих ганишу від огірків і... дух жінки: зрілої, повносилої, мовчазно-неприступної, з пишними персами та рум'янцями на щоках — чого кращого йому бажати в його голодній студниці з "трибуналом" і горами списаного паперу по усіх закутках! Ще рік — і ти станеш шарпаком-посшакою без дружини та жіночого догляду, а я не можу, а Меланія невміла й неохоча. Місиш носом брудну подушку, і голова зруділа від поту і макових снів. Женися, Юрику, бо грошики лічиш, а греи-цари сплять. Ніби зі мли тебе пообіцяли мені, так не маю над тобою слова. Красень з білого сміху... Друг дому Юрій Ганицький, батько якого, Іван, видав доносом Лук'яна Кобилицю, заходив у патетику: чи одного в ізоляції вже вдушила смерть! Його очі мовби засинали в холодному осерді, зупинені на розп'ятті. Люди, племена і народи прагнуть з єднатися коли не в хресті, то в зорі чи місяці, тільки не в кинджалі. Так Господь велів і заповів Ісус, вмираючи за людей і відмовляючись заради них од земного щастя. Вступаючи в шлюб за законами віри, ти вступаєш в союз народу в його безсмерті і благодаті Божій. Від кого ти набрався цього вовчого хлопоманства? З порожнього, Юре, не наллєш. А писав із Семигороддя, що коли живии-здоровий вернешся, то збудуєш церкву край обійстя. Невіром став. Пекучими трунками споюєш гуцулів, а стверджуєш, що любиш їх, що з гуцульського лона вийшов на лан. Це так словом навчаєш і прикладом ведеш?! Блуд. Усі твої наміри — як пес, що пробіг по снігу. Ну скинув кабат офіцера! Кажеш — калина і кров. А навіщо гуцулам мудрагель у сардаці? Отакий саморозіп'ятий брехун, що проти всіх повстав!..

Попи прокляті, дайте мені спокій, німо волав він, тремтячими пальцями витираючи окуляри й бачачи перед собою лиш білу пляму вікна. Згиньте, висвячені дияволи. Як вас земля носить?

Він ніколи не виказував Волянському своєї ненависті до патлатих чорноризників, але той її відчував і, будучи попом, сам лаяв їх... полишивши безсмертя. При цьому у Федьковича тільки вус тремтів від стримуваного сміху. Але слухав Олександра до самого кінця, не перебиваючи, наче вечірню молитву, бо згадувано було тут і отця Кантемира, й превелебників Левицьких, і можновладних Губріхів та Августаків. Віддихуючись, Олександр здебільша закінчував: "Das ist ja ein Narr", — та й будь же з такими щирий!

Юрій випадково завважив, що поміж себе Волянські розмовляють тільки польською. Зрештою, і матінка Дашке-вичка в перші тижні після його повернення вперто, попівським звичаєм нав'язувала йому "мову панів'. Та він уперто відповідав наголосно-дідьчим гуцульським діалектом, аж спотворюючи: "смирика", "сплит", "нибиса"...

— Записав для тебе кілька пісень і кілька бувалиць,— Олександр подав Федьковичу нотний зошит. — Бували ці на звороті. — Посміхнувся: — Консисторія відлучила б мене від церкви, якби довідалась, що, крім чаркувань, занотовую для тебе сороміцькі сценки з попівського життя.

— Невимовне вдячний тобі, Олександре.

Павлина вийшла до столу в чорній оксамитовій сукні, із скромним разком коралового намиста довкола шиї. Вона була неймовірно вродлива, тільки вадила їй повнота. Перебравши усіх женихів із Галичини та Буковини, вона перестала дбати про стан і зодягалася незугарно до несмаку. Коли вона наливала собі й чоловікам слив'янки, Олександр здивовано видивлявся на неї і не стримався:

— Яка розкішна пава — моя сестричка! Для тебе, Юри-ку. Щось це неспроста. А я радий був би, щоб ви побралися. Давайте я вас заручу сьогодні. — Він метнувся до вань-кирика й вернувся зі скринькою із коштовностями. — Ось заповітні персні. Я їх купив у Коломиї саме для цього випадку. Пальці, прошу панства. Ну-ну, Павлинко. А тепер ти, Юрику. Ну? Ну? За вас, молодята, — підняв келих. Випивши до дна, заплескав у долоні: — Та я ж предивне диво сотворив. — І налив собі ще раз.

Він пожвавішав, розохотився до чарки, і на столі з'явилася друга й третя карафка зі слив'янкою. Потім подав Федьковичу гітару.

— Тепер співати, чортенята! Чи ви вже забули, що я вас заручив? Цілуйтесь. Бо зараз же вкладу у постіль, а мені кортить поспівати. — Силоміць пригнув їм голови, обох розцілував, тоді раптом підбіг до портрета дружини, облямованого чорною стрічкою, і заплакав, як маленька дитина. — Боже, який ти несправедливий! Це ти в нас затоптав суверен людини і людяності, Господи Творче наш. Ти забрав її від мене, і я став невіром, пияком і розпусником. Як байстрюк, я виплив на час і, як жандарм з ґирлиґою і Бісмарк з попівною, чиню нові Європи, щоб насолодитись чужим.

І знову заридав.

Щось переваживши в собі, Павлина обняла його за плечі і прошепотіла у вухо:

— Ти сп'янів. Ходімо, я тобі постелю.

— Він твій, — показав Олександр на Юрія рукою.

— Так. Ми про це поговоримо.

— Не відпускай,— уже в дверях до ванькирика промимрив Волинський.

— Ні. Він залишиться з нами.

— Не відпускай, бо втече в Сокільську дебру. — І знову вернувся. — Він вічна помилка. Він помилка вічності.

— Так, так, іди спати.

— Я все століття пройшов пішки, а він книжник. Я з історії, а він з книжки. Але він збудує піраміди освіти, бо майстер наслідувань, а я лиш парох, я з шшого цвинтаря народився, із зерна барвінку. Але в нього неврівноважена посада на землі, ми йому мусимо допомогти. Він не пізнав свого роду і сирітства хрестів.

На Юрієвих очах Волинський перетворювався у Ганиць-кого, і він махом ковтнув чарку слив'янки.

— У нього ще гарячка, — сказала Павлина.

— Ми й заручилися для його одужання.

— Він сердечний до тебе, Юрію. Він тебе до безтями любить.

— Я знаю. Шкода тільки, що і в нього Бог — це якість на всі виверти долі. Як жінка з рук жандарма.

Павлина розсміялась:

— Як чужа жінка в тенетах пушкаря... Але на брата не гнівайся, він же як дитина. Якось приходить з відправи, ніби зілля-зради напився, геть у хмарах. Каже, ковтнув у захристі слив'янки, вийшов до вівтаря й прогримів, відкашлявшись: "Міцна і добра..." Звичайно, про горілочку.