Сторонець - Сторінка 28

Ледве викрутив: "Міцна і добра воля твоя, о Господи, але за громами не вчуєш мене". Каже, була та слив'яночка, мабуть, століттям прикопана, бо молов якісь придибашки, яких для тебе насписував. А тоді — я вас з Юрком поберу. І, видно, не переставав про це думати. — Вона сумовито позирнула на обручку. — А це нічого не означає, крім того, що він сп'янів. Ти й лихої долі не вгадаєш. Здається мені, що втоплю я її колись в Черемоші, де верби коси чешуть. І лиш гори за мною одним голосом заплачуть.

— Не треба... — Він спробував її обняти, але вона вперлася в його груди обома руками і відвернула голову. — Не треба, — повторив він і відійшов до столу, налив у келихи слив'янки й подумав: "Нап'юся". Та посидів хвильку мовчки і його охопив якийсь грайливий настрій. — Не треба, дівчино, скупана росою. Я в вічних зорях прочитав уже твою долю. Вона — мов Кам'яна Багачка: горда, неприступна і величава. А я, тебе бачачи, почуваю себе так, ніби Довбушів скарб розшукав.

— Ой перестань. — Вона підійшла до столу й підняла свій келишок. — За тебе, Юрчику. Я твої пісні знаю напам'ять, з жодної ладу не вийняти. Але проти тебе я малограмотна попівна, лиш скрипка з Бескидів, готова озватися на твою мелодію, папоротин цвіт твоїх незабувань. Для твого серця я вже розмова з калиною, тому прошу тебе: не знущайся. Найбільш нещасні і найбільш жалюгідні люди, яких Бог позбавив талантів. Вони ціле життя борсаються самі за себе, але їх ніхто ніколи не визнає і вони божеволіють у власних вигадках про себе. І я така. Ми просто немудрі сини і дочки землі, яку сто плугів не зорють, навіть такі, як ти. Нам без тебе нема й Бога. Але щось хитре засвітилося в твоїх очах перед тим, як ти... скупав мене в росі. І моє серце затужило раптом, як сова, бо нині скоївся жарт, що колись мене уб'є. Я проста для тебе, і ти наді мною так гірко не жартуй. І ще раз прошу тебе: не ображайся на брата.

"Я не знаю жінок,— подумав він, червоніючи.— Ось де найчистіша і найдосконаліша поезія: жінка! Дарма що зрада. Дарма що флірт. Дарма що відмова. Життя, і мислення, і терпіння, і прокляття. А хто поети? Вічні підлітки з душами сивих дідів. Ще не доїхав, а вже зміркував, як падати на голі перса. Бім-бем з Трафальгарської площі, чужа наука, чужа тута, та й плач і біль, та и плач і біль без віри в божество. Ні Емілія, ні Юлія, ні Стефа Попович не створили мені почуття ars poética, бо я приміряв їх до себе. А ця прирівняла мене до себе. Первісне мистецтво самої природи. Троянда з-під шовкового листя. А ти танцюєш "Циганочку" в червоній сорочці. Якщо ти зробиш цю дівчину своєю дружиною, ти пізнаєш свій рід земний без перевдягань. Або химерами спровокуєш її до вербової коси над Черемошем".

Він поклявся сам собі, що буде перед нею щирим.

Вгамувавши спрагу здорової плоті, вона розситіло спала з ним, поклавши голову на його плече. І він ніби поздоровішав, досі вважаючи себе істотою у ста недуг. Метафори не сприймалися, вони посміхались одне з одного, знаючи свої потреби, і ті потреби негайно вдовольняли. Обоє ні за чим не шкодували, бажаючи одного, щоб Олександра і вдень і вночі відвозили на хрестини чи молебні, освячувати нові осідки, церковні фундаменти чи "прокляті місця'.

Одначе й не писалось. Будь-які дослідження і спостереження стали зайвими, Федьковичів девіз "дивитися, думати і говорити" втратив смисл, як розмита могила. Павлина впорядкувала для Юрія окрему кімнату з оглядом ще квітучих царин, поклала на столі стосик чистого паперу й письмове приладдя. Олександр, дарма що не прокидався з перепоїв, звідкілясь привіз пакунок галицьких часописів і Гоголевого "Тараса Бульбу", та все те припадало порохами згайнованих днів. Він чекав, що вона покличе його до роботи, попросить, щоб прочитав нові поезії, але його мовби поставили перед випробуванням: працюватимеш чи віддасися безтурботному рослинному буттю. Так майнуло кілька тижнів. І не пастка, і не пустка, а якась самозреченість серед зручностей і повільний зсув у порожнечу. Проза. Полон. Нидіння. Гітара висіла на клинку. Гнідий перестав бити копитами у критому задвірку, погода була рівна, як полярна ніч. Якось він подумав, що, звичайно, вирветься звідси, але й тікатиме сюди раз по раз, бо звідав чогось сумірного з гниттям чи безсилим вмиранням, потреба якого жила в ньому з самого народження. Це була вроджена потреба генерального попівського смороду і ситої попівської затхлості, передана йому від Галицьких і Городинських разом із зародком його істоти. Отаке-то, штамповані діти кріпацтва. Вас гризуть іще трупоїди панства і хамства, а лінощі духу і тіла — постійна ластівка мого дому, як кров на каїн-ських руках, як тіні злих велетів на Хрестаревій скелі, як маковий цвіт зітятих батиями голів. Вінчання з ледачою смертю дає вам насолоду, заради ситих утіх самі собі готові рити гріб і саркофаг. Тим часом повітова управа бачила за поетом лиш одну ваду — хворобливий нахил до мужицтва — і перед крайовою управою характеризувала його цілком однозначно: "Дивність і ексцентричність його поведінки полягає в тому, що при його високій освіті він, всупереч всім соціальним вимогам, обертається виключно в товаристві місцевого селянства, якому по неуцтву і грубості немає подібного". Були й застереження: чи не переслідує він своїми несподіваними зниканнями і з'явами та мандрівками "заборонену ціль"? Це вже був прямий донос Губріхів та Августаків. За ним стежили, пояснюючи його відмову приятелювати і співпрацювати з ними як доказ неблагона-дійності, хоч досі його провина перед обома превелебними родинами полягала тільки в тому, що відмовився від посади гувернанта для їхніх доньок.

Після прогулянки на Сокільський скит Павлина запровадила його до своєї опочивальні.

— Приляж. Ти сьогодні погано виглядаєш.

— Мабуть, вночі я покину вас, моя горличко.

— Чого це так раптом? Я тобі набридла? Тобі в нас погано?

— Погано, погано...— Його вухо протестувало проти повторів, як і проти спотворених на польський лад слівець чи висловів.

— Тобі зі мною зле? — аж зблідла Павлина.

— Мушу їхати до свого трибуналу.

— Якого ще трибуналу?!

— До свого робочого стола.

— Що тебе мучить, Юрику? — 3 Павлининих очей покотилися сльози.

— Мої плечі покроєні шпіцрутенами...— По хвилі додав: — Ні. Я незадоволений сам із себе. Якась туга мене й далі тре, хоч гори повні пісні і барвінку... Упокоїти її не маю сили.

— Яка ж туга, рідний мій?

— За волею. Я свою долю впізнаю в людських плачах, а не в перинах парника. Проте вибач. Я не поет з поеми, а поет з життя. Навіть у снах люди ідуть до мене, як діти-сироти, яким треба допомогти, але навіть у снах кати не тремтять переді мною, як перед сумлінням часу. Іду писати, Павлинко. Даруй мені за цю нескромність, але, може, ще вдарю сивим віком у молоді струни. Я з давен-давна нерозлучний з народом у хлопській неволі, а перо нині дорожче за царство.

Про своє покликання годі краще сказати. Мовби розуміючи його, Павлина закивала головою, та раптом якийсь ворожий струмінь пробіг по її тілу, лишивши на обличчі тінь мстивої образи. Він подумав, що коли вона проситиме, то лишиться ще на один-два дні. Це не ведмежо-понура тупість Ганицьких, які ревнували його до літературної праці. Це туск розлуки... Не раз, покидаючи світ нічних образів, що повинг.і вдосконалити світ, він спорожніло й стомлено дивився на верхогори і чув, як Меланія матері, а мати Меланії шепотіли: "Він здивачів зовсім". Спека болю обпікала його серце, він ледве стримувався, щоб не заридати через цю дрімучу зневагу, и опинявся мовби в безмежному хороводі безумства, якому досі ще не придумано назви. Тихо казав сам собі: ми не пішли далі, ніж ті, що карбували символи на скелях. І, дивлячись на гори списаного паперу, шепотів: мої поховані міста...

— Зостанься ще, Юрику. Прошу...

Він втішено закружляв Павлину по світлиці, приказуючи:

— Моя ти ясновидице соколина, моя чарівнице! Ми з іншого цвинтаря народилися... Із порятунку...

Було ще два дні і дві ночі щастя. Потім цілу ніч добирався додому й, коли в світанкових сутінках вмостився за трибунал", тихо мовив:

— Пробач... Я теж людина... — І навіть припав вухом до лоскітливо-прохолодного полірованого тису. — Пробач, братчику, ти цього не збагнеш. Сьогодні я перед тобою від'ємний плюс. Лжевисота. Марево. Гість з минулого на всі кольори епох. Ми надолужимо, самі себе наздоженемо, бо спокій тримаємо в душі, а роботу в серці. Не треба нам чужих Парижів, бо маєм Коломию. — Заходився розкладати на ослонах привезені від Волянського книжки й часописи. Нойбауер на першій полосі своєї газетки набрав великими чорними літерами слова Бісмарка: "Коли ми переконаємо світ, що йому ризиковано на нас нападати, ми зробимо з Європи Німеччину". Ось чим запахла гармонія світового різноголосся! Такого гасла не посоромиться жодний тиран. Ти чуєш, трибунале: коли переконають, що ризиковано нападати... А які сили його стримають?.. Корона мислі й прагнень супостата — зробити з Європи Німеччину. Це не на одну днину арифметика. Тому й колінкують тевтони перед канцлером. В карти розігрують Європу до шибениці. Як же нам просвітити цю ніч темну, і довгу, і дику? Як розсудити неправого з правим, тирана з рабами?

Чи ж навіки сидітимуть Кати на престолах, Кати правди, кати волі?

Ні, мусить прийти, прийде час!

Як поганці в однім ранці В болоті утонуть.

І посадимо на престолі не вовка, а волю! Не встигнете розпродати небо на грейцари, іуди. Вам уже й зозуля не кує, бо довший час лиш біля великих величин і простір їх у Бога за межею. Всезмога людського океану замикає вас у колі карликової смерті, а не в черепахових панцирях.

Для сну йому лишалося не більше двох годин на добу. За неповний місяць він впорядкував збірку народних пісень та й власну, з нотами, під назвою "Співанки Федьковича", поезію Новобранець" переробив на поему "Дезертир", присвятивши її Костеві Гороалю, викінчив поему "Лук'ян Кобилиця" (дарма Вахнянин непокоївся, що навіть заручини завадять Федьковичеві "змогтися" на гідні речі, а одруження взагалі може погубити його талант). Не "забрала його дівка усі пера", пов'язавши очі рушником. Заново було перечитано Гете і Лєрмонтова, не звладаючи з плином ритмомелодики, Танячкевичу написав листа віршованого:

Я ж бо тебе не зречуся, Руський мій сардаче! Тепер аж я заспіваю, Тепер аж заплачу,

Бо маю я в що утерти — Широкії поли...