Сторонець - Сторінка 3

Твоє чоло — це моє чоло, твоє серце — це моє серце, твоя гординя — це моя гординя.

— Але ж ти народився не в Гордині, а в Селиськах?

— Наше прізвище від назви села Гординя. Федьковичі — наш шляхетський придомок. Бачиш, ти не вирвав дерева з корінням, ти лишаєшся в нашому придомку. Гординських на світі багато, бо твій прадід був двічі жонатий і мав шістьох синів, дід Михайло перелюбив усіх молодиць від Самбора до Борині. Я, правда, народився в Селиськах на-півбідним і напівгордим, а ти собі вибрав тільки назву нашого родинного придомку.

— Якщо ти вьажаєш, що я байстрюк нашого придомку, то помиляєшся. Від сьогоднішнього дня я викидаю з пам'яті Гординю і Гординських. Я належу горам, Сторонцеві, я гуцул, я спалю цей гидкий мундир.

— А пенсія?

— Якось обійдуся.

— Я теж так думав. А тоді мусив писарювати в Тись-менці, Великому Кучурові, у Вижниці, служити в канцелярії комісара Ільницького... Заради цієї осоружної пенсії став мандатором і був управителем у мандатора Рудковського в Путилі, поки знову не повернув собі посаду, а далі став суддею.

— І заради цього ти спустив з рук маєток Дашкевичів, усі дорібки моєї матері.

Адальберт Гординський гірко осміхнувся і якийсь час мовчав, мовби завмер. Потім здвигнув плечем.

— Я взяв твою матусю з трьома сухотними дітками, а п'ятеро в неї перед цим вмерли, так само від сухот, їй було тридцять, а мені минув двадцять один рік. Не встояла б за мною жодна попівна, навіть з багатшої родини. Але виглядає, що я злакомився на її майно. Ні, сину. Ми зналися ще при покійному Дашкевичу, і проносила вона жалобу тільки сім місяців. У нас уже була надія на тебе, і ми повінчалися.

— Якби ти її залишив покриткою, це б пошкодило твоїй кар'єрі?

— Ні. Чахли від сухот ще троє її дітей. Вона просто пропадала. Коли з'явилася надія, що в неї буде дитина від мене, вона віджила, як земля навесні, і я не посмів її покинути, хоч найстарша пасербка була лиш на вісім років молодшою за мене.

— Та, коли я народився, ти став гостем удома. Ночував у любасок то в Усть-Путилі, то в Устьяріках, бачили тебе з дівками на хребтах і на полонинах...

— Скажи мені, сину, ось що. — Гордииський махнув рукою воротарці, яка з'явилася в дверях, щоб ішла собі геть. — Скажи, чому ти в чотирнадцять років покинув матір і подався в Молдову? Якщо ти збрешеш, що шукав свого героїчного брата-бунтівника, бо кликало тебе до нього почуття протесту проти трону, я плюну тобі в обличчя, хоч мені зовсім пересохло в роті. Подай мені води... Ти не знаєш, що мені відповісти. Добре, я це спробую пояснити для нас обох. Ти втік від чорних гробів, які мало не щороку виносили з хати. Ці сухотні Дашкевичеві діти вмирали при ньому, вмирали після нього, нашого дому всі почали цуратися... Хіба ти не боявся, що заразишся сухотами? Ти любив сестру Катерину, але не горнувся до неї, а лиш з якогось закутка прислухався до її плачів-пісень. Я був на сім років старший за тебе, коли став обминати Сторонець. Мій страх перед сухотами був на сім років старший за твій, сину. Я був у розквіті сил і хотів жити. Та я не блукав по світу, а працював. 1 мені було нелегко. Шляхта вважала мене не до кінця спольщеним українцем, а українці — відступником. Освіта в мене була домашня, її ніхто не визнавав, тоді як дипломовані у Відні [ординські могли накладати вето на ухвали владик... Спасибі! Твій прихід ніби піднімає мене на ноги, я міг би почати своє життя заново, хоч мені ще вчувається щось на зразок "Володаря Альп і лукавого" чи дрезденських містерій з кубла Молодої Німеччини". Чи досягнеш ти, сину, мого бачення світу? Перед твоїми очима труп. Мертвий батько завжди робив сина дорослішим. Твій прихід мовби піднімає мене на ноги, але я хотів би вмерти. Ось зараз, у цю хвилину, не згадуючи ні Бога, ні баядерку... Ти втік із дому, сину. Трапив у лапи цього нікчемного Реткеля, твій брат Іван поринув у власні інтереси, а я не міг змиритися з тим, що ти опинився в поганих руках, розшукав тебе, все вивідав, і лишалася одна можливість врятувати тебе: віддати в солдати. Чи треба було оженити? З якоюсь ситою попівною? Але ж ти був так зневажений у духовному і фізичному наймитстві, що жодна істота жіночої статі не протрималась би твоєю дружиною більше одної ночі... Збагни й таке: ти взяв собі на прізвище назву нашого придомку, але якраз тепер ти став Гординським. Я проковтну печаль, що це так пізно сталося. Але ні, не пізно, ти став зрілою людиною, візьмись за себе — це моя батьківська заповідь тобі.

...Федькович відчув нестерпно люту ненависть до Гор-динського аж у дорозі, їхав з поштовою таратайкою через Вашківці, у Вижниці поміняли коней і рушили на Путилу. Мчали хутенько, і кожна вибоїна на тракті мовби шпигала глицею в давню рану. Він ненавидів батька за те, що той розумів його і як сина, і як людину, і як митця. Ненавидів і за те, що Адальберт [ординський був розумним і здоровим чоловіком, та нічого в житті не домігся, а здоров'я розтратив за безцінь. Через це і матуся в паралічі, і все йде прахом.

Ще налили собі з Верховиком сливовиці, обмінялися запросинами, і Верховик випровадив його аж до заворіт-ниці.

— Вибачте, вже ніч, може, там щось скоїлося.

— Ай ні. Баєчки балакають. Ідіть з надією.

Світилося західне вікно, на маминій кухні. Меланія Верховик поралася біля печі, уся плита була заставлена горщиками — п'ятилітровими, "віденськими", як їх називали, хоч ліпили їх з берегометської чорної глини і ліпили та випалювали в Берегометі. Видно, Меланія готувала купіль для Дашкевички, яка для села лишалася попадею, незважаючи на друге заміжжя. Дашкевичка сиділа, обкладена подушками, на лежанці й тримала в руках молитовник. До Федьковичевих ніг притулилося волохате цуценя, списк-нуло, метляючи хвостиком, і чкурнуло до дверей, мовби показуючи дорогу блудному сину. Ніч зупинилася в якомусь згуслому, безкровному світі, гори німували, навіть прихоплений морозом, вже скрушілии березневий сніжок не озивався під кованим офіцерським черевиком. Федькович відчув, як недоречно з'явиться перед матір'ю в мундирі. Він з десяток разів приміряв свій зріст до Верховико-вого, збираючись попросити в старого гуцульську ношу, але Верховик був на голову нижчий, влаштовувати комедію перевдягання посоромився. Зрештою, великий учитель людства і прусської надлюдськості любив фотографуватися в мундирі рейхсвера. Федьковичеві показували фотокартку: Ніцше дивився якимось невиразним поглядом кудись убік, з шоломом і шаблею в руці.

"Я вертаюся до свого повернення, — подумав Федькович. — мабуть, лиш у поверненні людина буває сама собою, та пересісти з осла на коня — ще не означає перебудувати світ". А вголос мовив:

— Ось, із молитовником, рідна моя. Ось хто стоїть по той бік добра і зла. Великий жрець поки що проповідує самоуярмлення тільки усно та в анонімних списках, фотографується у святкових мундирах рейхсвера, та, якщо його погляди наберуть більшого розголосу і поширення, ми повіримо, що рабство — природний стан людини... Добрий вечір, матусю! Добрий вечір, хато! Я вернувся...

Мати усміхалася, коли він переступив поріг. Обличчя Меланії теж розпливалося в усмішці. Юрію неважко було здогадатися, скільки фарисейства пустила в хід сусідка, сповіщаючи матері про його приїзд. "Такий красень-легінь, що Боже! Золоті шнурки на грудях, золоті ґудзики, а сукно м'я-кесеньке, пахуче... Шабля зі срібним руків'ям, піхви наполовину срібні, наполовину з чорного, як дзеркало ночі. Високий, ставний, викоськаний. Шкіряна валіза... Десь вам такого добра навіз!.."

Видно, мати все-таки поплакала трохи і вже нетерпляче його чекала, бо й стіл був накритий, і воду гріли в глеках. Цю зустріч він уже нібито пережив, точніше, описав. Прочитав тих кільканадцять сторінок Ернст Нойбауер, поплескав по плечу і мовив: "Чоловіче добрий! Побачене тобою, пережите, прочитане, спогадане у твоїй трансформації ідеально вільне, як дитя з утроби, і доцільне, і смішне, і недозволен© вбоге, але світ 'деи для нас новий, абсолютно незалежний від волі окремих осіб, він підпорядкований рухові галактик, це Бог, безмір'я, вічність. Поезія і дійсність, смерть і народження, конечність і безконечність усього сущого. Ти не маєш права мовчати, хоч я волів би, щоб ти залишався німецьким поетом, не приземлювався до цього недорікуватого язичія. Та не слухай мене, дурня. У нас, німців, є Гете, неперевершений І ете. Якщо ти писатимеш німецькою мовою, історія це назве твоїм персональним бунтом проти темряви. Тої комбінаторики ваші західні русини стільки наплодили, що вже не усвідомлюють власного існування. Пиши, як хочеш і що хочеш, тільки пиши. У тебе не тільки талант живописати. Він народився у щасливій сукупності з талантом розуміти інших. Бажаю тобі тільки щастя". Нойбауерів риторичний виплеск мало чим відрізнявся від інших, висловлених ним за чаркою у вдови Марошані, та ще в присутності чарівної Емілії. Але саме завдяки присутності Емілії Федькович усе сприйняв за чисту монету і, можливо, з того вечора почав серйозно думати про свою літературну роботу. Він поцілував матір у руку і в обидві щоки, притлумив схлипування в глибині грудей і подумав: "Вона начебто пишається сином-офіце-ром, не сином-поетом, хоч я писав їй, що покидаю військову службу заради того, щоб зайнятися творчістю".

Мати мовби прочитала в синових очах невисловлений докір і, посміхнувшись, показала рукою на вішак біля одвірка:

— Скидай з себе це рекрутське лахміття, Меланія подасть теплої води вмитися, і переодягайся в наше. Будемо вечеряти... Меланіє, ти принесла кислих огірочків? А чому досі не порізала, як у нас водиться? — До Юрія: — Я вже зовсім немічна, синочку, не покидаю цього лігва, навіть коли надворі сонячно і тепло. Неміч. Неміч сили, неміч волі, розрід мозку... Стара я, сину. Слава Богу, ти дістався додому, захистиш мою старість.

Він узяв з вішака домоткану білизну, гачі, кептарик, рипучий ремінний черес, подзьобаний мідними капсулами. Замилуваним оком попестив старовинні пістолі на прилавку і топірець лепської роботи, рушницю і — задля чого? — товстезне перевесло коралових намист. Із комірки, куди йому подали воду, запахло пареним рум'янком. Меланія принесла із світлиці складене простирадло і вдавано со-

Сомливо, якось поза себе, тицьнула на прилавок.