Сторонець - Сторінка 6

Федькович відчував до нього прихильність ще в армії — мати не минала його прізвища в жодному листі: допомагав порадами, піклувався про хворих сестер. Тож стрів його перед брамою, поцілував руку, запровадив до світлиці. Столи вже накрили, і моторний Августак припрошував гостей до страв і напоїв. Мати сиділа між Гуоріхом і Августаком. Зодягнена була в темно-синю, з білими крапочками сукню і скромно помережаний червоним хрестиком, такий же темно-синій, оксамитовий горсет. На шиї чорне намисто, у вухах темні сережки; густе сиве волосся заплетене у дві тугі коси і викладене короною над чолом. Обличчя було бліде, мати здавалася дуже втомленою, та від неї не можна було відвернути очей, така була гарна тою прив'ялою, літньою вродою, яка під кінець життя полоня-ла найбільшого баталіста світу польського художника Петра Михаловського, коли він оселився в Болестрашицькому замку під Перемишлем. Такі типи, такі обличчя Федькович якось бачив і на віденській виставці Юліуша Коссака. Образ матері тоді заступив йому вражливі акварелі Коссака Переправа через Дністер', "Похід козаків у степу", "Смерть Потоцького під Жовтими Водами".

"Die Тгдпеп in die Augen treibend"12, — і, не забувши додати польською: "Zanim sic znöw wszyscy razem spotkamy, uplynie napevno duzo czasu"13, — Дашкевичка по-жіночому чемно підпорядкувала розмови і перебіг трапези своїй волі. (Юрій подумав, що вона натякає на зустріч з гостями вже в іншому світі). Німцям, полякам і місцевим гостям, гуцулам, вона стала відповідати, незважаючи на різномовні репліки, тільки українською, і ніхто жодного разу не збив її* ні на слові, ні на акценті. Юрій в душі посміхнувся: її не увігнав би в сум'яття навіть грізний окрик Валуєва (перед тижнем аж на австрійські землі й до Відня Драгоманову передав циркуляр про те, що ніякої малоруської мови не було, немає і бути не може).

Час від часу піднімаючи очі на матір, Юрій думав, що мати, можливо, його підтримає. Підтримає майже чоловічою рукою або ж... занапастить навіки, і йому доведеться виїхати до Чернівців чи до Львова. Він заледве добився річної відпустки з армії, проте вирішив вийти на пенсію й оселитися назавжди у Сторонці, але гідну програму власної поведінки поки що не відчув. Нікому не вірячи, він з усіма погоджувався. Августак показав йому на вільне місце поруч (Юлія Дияконович на його прохання трохи потіснила польське крило до стіни). Юрій заперечливо покрутив головою, мовляв, допомагатиме Мел ані і подавати на стіл.

Він як умів припрошував гостей і завважив, що всі без винятку поглипують на нього з симпатією. Навіть розчер-вонілий Губріх, астматично віддихуючись, щось схвальне шепотів матері й Августаку. Буківецька вчителька сиділа плечима до хати й нетерпеливо перебирала під ослоном ногами, взутими у білі чобітки (такі ж носила Юлія Дияконович і попівна з Тюдова Павлина Волянська; і та, і та доводилися Федьковичеві якимись своячками, та в горах віддалені родинні зв'язки не були перешкодою для залицянь і шлюбів і він крадькома порівнював Юлію з Павли-ною, маючи невиразну певність, що не розминеться із цими "двома піснями рожевими"). Учителька з Буківця явно готувалася проголосити тост. Федькович здогадався випередити її, промовивши кілька слів віншування на честь гостей.

— Згаяного часу і конем не наздоженеш, — сказав, зводячись, Августак. — Сиджу оце яко наг, яко благ... — Він, очевидно, вирішив похизуватися, адже був з Губріхом на дружній нозі, його першою рукою і einen wandeine Chronik14... — Отож сиджу й думаю: яке щастя мати таку матусю, як пані Дашкевич, — він вклонився колишній попаді й поцілував їй руку. — Ви щаслива людина, пане поет. Шановне товариство, дозвольте випити за здоров'я нашої коханої господині. Сто літ вам життя, моя голубонько! — і ще раз поцілував руку Дашкевичці.

Усі встали. Захмелілий Губріх, киваючи сусідові, здається священикові з Дихтинця, прогудів: — Sie ist haß lish, wie die Nacht. — Слова ці стосувалися буківецької вчительки, та гості на мить знітились: що за фіглярство, з якого часу "начальник краю" став страждати на фонізм? Та ні, смакові уявлення в нього ще не забігали за слухові. Похопившись, що бовкнув у неслушну мить, Губріх пригорнув Дашкевичку до грудей і поцілував в обидві щоки. Гості дружно заплескали в долоні. — Mit welchen Maß ihr messet, wird euch gemessen Werden, — трохи спантеличено додав начальник повіту. Поманивши Федьковича ближче до столу, сягнув його долонею по плечу. — Ich grüße dich, meine Lieber, молодець. Леґінь. Sehen sie, bitte, ihre Mutter ist Lack und Glanz15. Леґінь.

Федькович скромно подякував йому за увагу до матері і їхнього дому, життя дуже часто переконувало його, що зовнішність — річ оманлива, треба довіряти відчуттям. Хоч обличчя Губріха нічого йому не промовляло, та серцем він відчував, що матиме з ним справу не раз.

Добувши люльку, Губріх вибрався з-за столу покурити. Федькович подав йому вогню. Оба стали біля вікна. Губріх взявся розповідати про себе: ще в дитинстві залишився сиротою, чуже сонце його не пригріло, одначе вибився в люди власними силами. Єдине — користі зі своєї діяльності не бачить. Ото як у Христа: ділячи перед апостолами п'ять хлібів на п'ять тисяч, питав — на скільки, а вони відповідали, що на дванадцять. Раптом запитав:

— Habe ich gehörig gelagen?16

— Nein, — твердо заперечив Федькович. — So wahr ich lebe,17 — додав, посміхаючись.

Губріх пустився у спогади. Не таланило Губріху на дружин. Та обох Господь покарав смертю за зраду. При ньому три доньки: Анна, Марія та їда. Третя жінка є. Зрадила — збожеволіла. Ця народила Кароля і Отгона. Die Leit heilt jedes Leid, час усе лікує, та самому нелегко виводити діток в люди— А як йому довкола перемивають кісточки! Він поцікавився, чи Федькович добре володіє французькою мовою. Почувши ствердну відповідь, запропонував йому навчати дітей французької, а коли Федькович сказав, що міг би й латинь викладати, Губріх просяяв:

— Ein guter Nachbar ist mehr wert, als ein Bruder in der Ferne18. Значить, ударили по руках?

— Згода.

— Августак, — сказав, сміючись, Губріх, — так само попросить вас стати репетитором. У нього троє дівчат. Августак — мавпа, він копіює мене навіть в манері ходити по землі. Я назвав би це fuhren einen falschen Name — жити під чужим іменем. Прагне потрапити до неба крізь вушко голки. Що ж? Narren wachsen unbegossen. Дурнів не сіють, вони самі родяться. Всюди йому eine lange Nase machen, наставляють носа, але він пре, як німий до суду.

— Просимо! Просимо! Просимо! — то буківецька вчителька. Федьковича дружно вмовляли прочитати свої поезії.

— А може, заспіваємо? — завагався Юрій.— Він зняв з гачечка скрипку, почав приємним вишколеним баритоном:

З тої гори високої горіх покотився, З України до дівчини жовнір поклонився. Поклонився, поклонився з коня вороного, Вона йому хустку дала із злота самого.

Пісню підхопила високим і чистим сопрано вчителька, з трубними носовими призвуками забасили "святі отці".

Ой не личить жовнірові хустину носити, Хіба нею жовнірику сідельце накрити. Взяло дівча воду з броду на коромисельце, Жовнір каже: "Дай нап'юся, розвеселю серце".

"Ой не дам я воду пити, не веліла мати, Бо це вода із Дунаю, може вчарувати". "Ой не чаруй, дівчинонько, не чаруй, небого, Якщо хочеш, то причаруй товариша мого,

Бо іду я ген за Дунай поганів прогнати, Не приїхав, дівчинонько, щоби тебе взяти".

Дашкевичка витерла долонями сльози і поміж стіною та ослонами стала пробиратися до виходу. Юрій кивнув їй, мовляв, ідіть відпочивати, на сьогодні з вас вистачить.

— Молодчина! — зворушено мовив Августак. Поки гості співали, він неначе зсохся вщент і ще більше врісся сам у себе.

Губріх сказав, що він ніколи такої "насолоди співом" не звідував.

— Самі думки і сподівання, — додав він, зчудовано знизуючи плечима.— Das Dichten und Trachten... Охоплює якийсь такий настрій, ніби злітаєш в голубе небо і, як Богові, тобі підвладний весь світ. Так, так. Nemen Sie, wie Sie wollen—розумійте як хочете — але саме так на мене подіяли ваші чари. Ви чаклун, пане Федькович, обов'язково навчіть співати моїх дівчаток і хлопців.—До вчительки: — І ви неперевершена, пані...

— Стефа Попович, — назвалася вчителька.

— Омелянова сестра? — спитав Федькович. Вчителька, сміючись, заперечливо покрутила головою:

— Батьки наші такого понамикичували в житті!.. Я його племінниця щонайменше в Адамовому хресті, і ми собі ровесники.

— А ви знаєте, панове, що Фредерік Шопен застосовував у своїх творах мелодику українських дум і коломийок? — перервав подальше знайомство з учителькою Августак.

— Так, — озвався Федькович. — У щоденнику Степана Витвицького Шопен написав пісню "Думка" до тексту Богдана Залеського, якого я вам перед цим читав. Парафразою української народної пісні є також "думка" на слова Залеського "Рік кохались, а рік не бачились". Та й у багатьох ноктюрнах композитора відчувається вплив наших пісенних елементів. Велику, популярність у Європі, зокрема в Австрії, має пісня їхав козак за Дунай". Мабуть, вона передалася, — Федькович злегка вклонився Августаку, — завдяки варіаціям для фортепіано Францішка Ліста. Мелодію пісні невдовзі використав у своїх фортепіанних варіаціях Карл Вебер, цю ж пісню для голосу з фортепіано обробив великий Бетховен.

— Ви щойно згадали Витвицького, пане Федькович, — звернулася Стефанія Попович. — Він був композитором і піаністом, народився на Волині? І вів класи фортепіано та ансамблю в Київському інституті шляхетних дівчат?..

— Ні, — розсміявся Федькович, а вслід за ним Августак і Губріх (вчителька була старою дівицею). — Шопен знався із Степаном Витвицьким, поетом. Є відомі рядки Залеського, звернені до Витвицького, де згадуються Шопен і музичний критик Маврикій Мохнацькии:

Stefanie, serce mdleje: Warszawcy dwaj muzycy — Tych nocy czarodzieje Szopenek і Maurycy 19.

— Браво! — вигукнув улещений Августак. — Вельми дякую, пане Федькович. Дякую за честь, яку ви склали моїй вітчизні.

— Але ми хочемо почути оригінальні поезії пана Федь-ковича, — наполягала Стефанія Попович.

— Дозвольте, трохи згодом, — попросився поет. — Я бачу, що деякі гості збираються прощатися.

Іаницького він ублагав залишитися, сторонських священиків відпровадив аж за браму.