Син рибалки - Сторінка 3

— Варя… з філологічного…

І Гриша побачив, як навіть Коліков, похмурий і замкнутий Коліков, посвітлішав і усміхнувся.

— А оце. Варю, — сказав він цілком серйозно, — син рибалки.

* * *

Екзамени тяглися неймовірно довго, і Гриша ніяк не міг діждатись дня відплиття. Варю він бачив після того випадку лише раз та й то здалеку, так що не вдалося й поговорити. Коліков був призначений командиром переходу, що Скрипці не зовсім подобалося: він боявся Колікова, хоч і був вдячний йому.

В день від’їзду Гриша так хвилювався, що приїхав на пристань першим, і йому довелося більш за всіх возитися з вантаженням човнів. Книжки ледве вмістилися в трьох шлюпках. А ще ж треба було взяти намети, запас продуктів, аптечки і іншу всячину, від одного переліку якої наморочилась голова.

Варя з’явилась разом з Коліковим і почала командувати: її призначили завгоспом чи що. Вона їхала в командорській шлюпці. Гриша теж потрапив в цю шлюпку і зрадів, що буде разом з Варею, але в той же час він соромився Колікова, який знав його таємницю.

Та от все навантажено, виголошені останні промови, учасники переходу вишикувались, тричі вигукнули: «Фузкульт-ура!» і розбіглись по шлюпках.

Коліков дав команду, вісімнадцять весел дружно вдарили, — похід розпочався.

Пропливли під мостом, обігнули невеличку піщану кіску і пішли паралельно Комсомольському острову.

Варя весь час сиділа позаду Гриші, і він відчував на своїй шиї її тепле дихання.

— Між іншим, — почав Гриша, — Комсомольський острів, біля якого ми пропливаємо, називався раніше Монастирським. У дев‘ятому столітті тут був збудований монастир, і його відвідували в свій час навіть київські князі: Ольга, Володимир, Мстислав Удалий…

— Ой, — здивувалась Варя, — звідки ви все це знаєте?

Гриша помітив, що Варя вміє дивуватись всьому з щирою і чарівною безпосередністю.

— А в 1240 році, — продовжував він, — монастир був зруйнований татарами…

Захопившись історією, Гриша зовсім забув про весло. Він забризкав переднього гребця, потім, втративши рівновагу, ледве не впав назад, на Варю. В шлюпці засміялись. *

— Та ви, товаришу, — сказала Варя, — добрий історик, а гребти не вмієте!..

Гриша почервонів і замовк.

Поминули міські пляжі, водні станції, ліворуч з’явилося гирло Самари, праворуч розкинулось на березі велике селище.

— І це все наше місто! — захоплено вигукнула Варя.

— Ні, — знову не витримав Гриша, — це Лоцманська Кам’янка. Он бачите, з води стирчать два камені — то залишки колишнього острова Московського. Тепер його залило водою озера Леніна. А колись тут причалювали судна, брали місцевих лоцманів і тільки тоді йшли через пороги до Хортиці…

— Як це все цікаво! — шепотіла Варя майже над самим його вухом. Гриша не зрозумів, що саме цікавило Варю: те, що він розповідає, чи, може, те, що вона бачить зараз на місці древніх островів і порогів. У всякому разі він уже був певний, що недарма сидів у бібліотеці перед від’їздом і перечитував описи Дніпра, зроблені ще в сімнадцятому столітті.

Дув міцний зустрічний вітер. По широкій поверхні ріки нескінченними табунами бігли хвилі, вітер зривав з них білі кучеряві гребінці піни й гнав на берег. Гриша дуже втомився, долоні горіли, наче в них насипали жару. Він непомітно опустив одну руку у холоднувату воду, але в ту ж мить за спиною в нього почувся гарячий шепіт Варі:

— Що ви робите?

Гриша похапцем, наче злодій, вихопив руку з соди.

Під’їхали до села Кодаки. Гриша зразу ж почав розповідати, що тут був перший дніпровський поріг — Кодацький, що навпроти нього в 1635 році француз Боплан збудував для польських панів фортецю, яку захопив потім один із соратників Богдана Хмельницького — отаман Шумейко.

Коліков з корми несподівано перебив:

— У Кодаках Федоров народився, двічі Герой Радянського Союзу, а Саша Матросов, так той у самому Дніпропетровську…

— Доки вже ми проти вітру будемо плисти?

— Давайте до берега, — в свою чергу перебила його Варя.

Варю підтримали й на інших шлюпках. Причалили до берега. Варя відкрила аптечку й почала бинтувати гребцям руки. Гриша вирішив своїх долоней не показувати зовсім, бо вони були вкриті величезними пухирями, які вже полопалися. Він все ще боявся, що Коліков причалить де-небудь до берега й скаже:

— Злазь. Нам такі не підходять…

Та Коліков сам підійшов до Гриші й тихо сказав йому:

— Ти піди до Варі, помаж руки йодом і перебинтуй, а то зовсім погано буде. Я ж сам колись починав, то знаю. Йди…

Надвечір, як і передбачав Коліков, вітер вщух. Можна було плисти вниз, використовуючи силу течії. Правда, течія тут була слабка: відчувалась близькість греблі Дніпрогесу, яка затримувала воду. Ніч була темна й тиха. Подекуди правий берег нависав над водою безформною масою, і важко було визначити, де кінчається берег, а де тінь од нього. Яскраво горіли білі й червоні вогні бакенних ліхтарів.

Коліков вів за собою шлюпки і нікому не довіряв керма. Було вже після півночі, коли на весла сіла Варя.