Син рибалки - Сторінка 4

— Ти ще не відпочивав? — здивувалась вона.

— Та ще, — з усмішкою в голосі сказав Коліков.

— Зараз же мені лягай, — сердито наказала Варя, — а то завтра будемо шлюз проходити, а ти сонний…

Той промовчав.

— Та ти мене чуєш? — нетерпляче вигукнула Варя.

— Чую…

— Ой, упертий же! Товаришу історик! — покликала дівчина Гришу.

Гриша, який вже давно не спав, зробив вигляд, ніби щойно прокинувся.

— Сядьте на кермо, хай командор відпочине, — розпорядилась Варя.

Гриша обережно перебрався на корму й став проти Колікова. Коліков ще трохи посидів, наче роздумуючи, чи довіряти Гриші кермо.

— Йти фарватером, так тримати.

— Та що він, маленький? — вступилася за Гришу Варя.

І Гриша сів на місце командора.

— Тиша яка, — сказала Варя, — на морі, мабуть, так і не буває?

— Чого там, — безтурботно відповів Гриша, — буває…

Варя зітхнула, їй, очевидно, стало жаль, що вона ще ніколи не бачила моря.

— І шлюпки там, мабуть, не такі, особливі, — продовжувала вона.

— Пароплав!.. — вигукнув Скрипка. З-за повороту ріки виринув високий, уквітчаний різнобарвними вогнями силует пасажирського пароплава. Гриша круто взяв до берега, але пароплав, здавалось, йшов просто на шлюпку. Тоді він підвернув ще кермо, і раптом почув, як під човном щось зашипіло.

— Приїхали, — засміялась Варя, — на мілину сіли. Давайте швидше відштовхуватись, а то хвилею накриє. Знаєте, яку пароплав хвилю здійме?

Поки тицькали веслами в чорну воду, пароплав прошумів мимо, і було чути, як позаду нього об недалекий берег розбиваються великі хвилі.

— Ставте носа напроти хвиль! — крикнула застережливо Варя.

Перший вал високо підкинув ніс шлюпки і підняв його так, що Гриша на мить опинявся нижче Варі, потім вали побігли один за одним і так загойдали шлюпку, ніби хотіли розломити її навпіл. Коли, нарешті, вибрались на фарватер, виявилося, що дві інші шлюпки пройшли вперед.

— Доженемо? — тихо запропонувала Варя.

— Хай собі йдуть, — байдуже мовив Гриша. ;

Та дівчина вже налягала на весла.

— Що ви там під берегом тирлувались? — спитав їх сонний голос з задньої шлюпки, — а ще флагмани…

— Ми по морю звикли плавати, — завзято гукнула Варя, — а тут нам тісно…

Пропустили ще один катер, який ішов зверху, розминулися з буксиром. Варя, щоб не заснути, розпитувала Гришу про море, про риб, про шторми, а він відповідав їй все, що знав із книжок, почуваючи, що дедалі більше забріхується і не може зупинитися.

Фарватер був добре освітлений, але часто бакени забігали кудись убік, наче їх навмисне ховали від очей Гриші. Одного разу він зовсім збився і взяв вліво від білого бакена.

— Ге-ей! — гукнули на задній шлюпці. — Спите, чи що!..

Та вже було пізно. В ту ж мить Варя безпорадно смикнула, весла і злякано повідомила:

— За весла щось схопило… Гриша відчув, що кермо теж не слухається, ніби воно раптом занурилося в густу смолу.

— Тут ціле Саргассове море, — ніяково вигукнув він.

— Що ж тепер робити? — прошепотіла Варя. Гриша бачив, як повільно проходять вперед сигнальні вогні шлюпок. «От тобі й син рибалки!» подумав він. Варя виплутувала весла з цупких водоростів. Шлюпка різко хиталася. В цей час на корму метнулась висока темна постать.

Міцна рука відсторонила Гришу від керма, і тихий, але владний голос командора мовив:

— Сідай на весла!

* * *

Шлюз Дніпрогесу проходили разом з пароплавом «Комсомол». Коли відкрилися ворота третьої камери і шлюпка випурхнула в нижній б’єф, всі ахнули від несподіванки. Тут одразу починався древній Дніпро з сірими гранітними валунами впоперек течії, а над ним на кілька десятків метрів здіймалась угору залізобетонна підкова греблі. Дніпровська вода, яка так довго нудилась у верхньому водоймищі, з шумом виривалася з-під рожевої будівлі гідростанції і, омиваючи знамениту Хортицю — великий зелений острів, — розділялась на два рукави, один з яких ішов повз Запоріжжя, а другий, немов канал, прямував у степ, куди бігли стрункі щогли високовольтної передачі.

Сильна течія в ту ж мить підхопила шлюпки і понесла їх мимо прибережних складів і будиночків, що ліпилися на крутих кам’янистих схилах лівого берега, мимо рибальських човнів і караванів порожняку, які чекали своєї черги, щоб пройти шлюз.

Далеко попереду в червоних променях вечірнього сонця виникли гігантські прольоти Хортицького мосту.

Гриша через плече поглядав вперед, бачив цей міст, багряні води ріки і волосся Варі, що світилося рожевим світлом. І як тільки він помічав це волосся і чув голос Варі, в голову йому лізли вірші:

Я жду и теперь, как когда-то,
Ты только смотри — не просрочь:
Видишь: уж якорь заката
Бросает днепровская ночь…

Вірші були безглузді, Гриша не пам’ятав навіть, звідки він їх взяв, і все ж таки вони не виходили з голови. «Видишь: уж якорь заката… Видишь: уж якорь заката…» вертілося в мізку, і ставало чомусь радісно і разом з тим сумно, немов від хорошої музики.