Тореадори з Васюківки - Сторінка 108

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.

Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби… їли шніцель… їли тістечка, цукерки й морозиво…

Максим Валер’янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Іванович:

— Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, великі страждання… і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!

Ми дозволили.

Ми сиділи і нищечком озиралися навсібіч. Якісь вусатенькі молодики і фарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столами, перешіптувалися, позираючи на нас…

Це була слава.

Та слава, про яку ми так давно мріяли.

Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочці, весь Київ під ногами, галан-тиц, шніцель, шампанське і гикавка… Хорошо!

Випивши за наші успіхи й за наше щастя, Олег Іванович іа Максим Валер’янович дали нам спокій і завелися за якогось Степана Степановича, який «ні біса не тямить, вибачте, в мистецтві і тільки заважає створювати справжні художні фільми».

Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, бо через ньою ми могли нарешті відпочити від свого щастя і приділити належну увагу тістечкам, цукеркам і всім тим ласощам, що стояли на столі. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи…

* * *

…А через три дні, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої перші в житті зароблені на мистецтві троячки. Ми протринькували їх і колективно (разом з Будкою і Валькою), і індивідуально (удвох з Явою).

Ми з Явою немов переродилися після того «зйомочного дня». Ми ходили замріяні, меланхолійні, задумані, наче сонні.

Нас не тішили ні захопливі ігри у густих чагарниках попід лаврою (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злочинною і щодня грала у щось цікаве). Нас не манили тихі прогулянки з Валькою і її подругами.

Нас не тішили всі численні радощі «містечка розваг», куди широку дорогу одкривали нам наші троячки. Іншого, зовсім іншого ждали серця наші. Лаштунки, декорації, грими, приклеєні вуса й брови, вогні рампи, прожектори, кінозйомочні апарати і… аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кінозйомках не аплодують), — от чого хотілося нам нестримно, шалено, до болю…

Ми ходили на дорогу і дивилися, чи не їде по нас асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні перезйомки для нас не було.

Тоді ми йшли і довго ходили по місту, зупиняючись біля театрів, дивлячись на яскраві афіші і зітхаючи.

А потім ішли і з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом.

І от одного разу, сидячи у павільйоні «Соки-води» на бульварі Дружби народів за склянкою доброго лимонаду, ми… Ну, звичайно, це була Явина ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивне, що вона не народилась у нас раніше. Створити театрі… Свій власний театр у Васюківці! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потім розпадається. Ні? Театрі Справжній постійний театр з багатим репертуаром… З емблемою (у МХАТІ чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробі (дід Салимон отака кандидатура для цього?), з білетами від карбованця — перший ряд, до двадцяти копійок — гальорка (обов’язково! Безплатно тільки паршиві драмгуртки виступають)… Словом, справжній художній театр. А що? Сільська «Третьяковка» може бути, а сільський МХАТ — ні?

Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки і почали збиратися.

Великі діла чекали на нас у рідній Васюківці.

РОЗДІЛ XV
Загибель Яви Станіславського і Павлуші Немяровича-Данченка. І все-таки ми живемо І Держись, людство!

І от ми лежимо горілиць на траві, дивимося у небо, де глузливо підморгують нам зірки, і страждаємо. На весь космос, на весь Всесвіт страждаємо. І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як подивитися їм у вічі…

І це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля підкрадалася до нас заздалегідь.

Вперше відчули ми це тоді, коли в клубі показували новий, щойно вилущений на екрани фільм Київської кіностудії імені Довженка «Артем».

Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційне настроєних дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й три сусідніх: Піски, Яблунівка і Дідівщина… І оскільки фільм показували спершу у нас — нетерплячі наші родичі з Дідівщини, Яблунівки й Пісок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах і велосипедах у Васюківку.