Тореадори з Васюківки - Сторінка 109

В клубі нічим було дихати від родичів.

Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких рипучих черевиках поруч із головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекалом. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написано, що після перегляду буде «зустріч з учасниками картини…» Андрій Кекало вважав це за «пункт номер один» у плані культроботи на травень місяць. Ми три дні не грали у футбола, — писали конспект зустрічі і хвилювалися.

І от почало крутитися кіно. Ми витягли вперед шиї і завмерли.

Кіно крутилося.

Уже прокрутилося півкартини.

Нас не було…

І раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Івановича, «нашого жандарма», на смерть убили революційні маси. Ми похололи… Як же це так? Як же він, мертвий, буде затримувати Артема на кладці? І як же тепер буде з нами?

Судомливо вчепившись руками в стільці, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тільки не буває в кіно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фільмі ні річки, ні кладки, ні — бемц! беркиць! шубовсть! — ні революційне настроєних дітей бідняків… Не було того епізода, в якому ми знімалися… Не було зовсім…

І коли в залі нарешті спалахнуло світло, ми сиділи у своїх білих сорочках і в нових рипучих черевиках жалюгідні й нещасні. Але наші родичі були хороші родичі, благородні і лагідні. Замість того, щоб сміятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.

— Нічого, нічого.. Мать, щось у них сталося такеє, що… — казав двоюрідний дядько з Дідівщини.

— А скоріше всього з технічних причин… Через який-небудь брак… Самі ж розказували, як воно марудно знімалося, — казав троюрідний брат з Яблунівки.

— Ага, ага… Плівка засвітилася абощо… Всяке буває, — підгалдикувала п’ятиюрідна тітка з Пісок.

Один тільки завклуб Андрій Кекало позирав на нас косо — ми йому зірвали «пункт номер один» у плані культроботи на травень місяць.

Родичі як у воду дивилися. Через кілька днів прийшов із Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, але епізод на кладці довелося, на жаль, вирізати, бо він «не монтувався» (а взагалі вийшло дуже добре, він нам щиро вдячний за допомогу і аж плакав, коли вирізав, — це його слова).

Отакий пшик вийшов у нас з кінематографом… Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долі мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажні шминдрики, гірші за Хлестакова, і не звернули на це уваги. І от тобі маєш. Лежи тепер і плач, і гризи землю, і вовком вий на рогатий місяць.

І не так нам боляче й гірко через свій особистий провал, через свою особисту ганьбу і сором! Що там наші особисті болі й страждання! Скільки разів переживали, переживемо й тепер!

Головне, що завдає нам найбільших, найболючіших, найнестерпніших страждань, — це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданці, як жалюгідні підлі штрейкбрехери… Ми ж зірвали весь спектакль, підвели всіх. Багато-місячна робота усього ВХАТу через нас пішла у помийницю…

Багато різних гріхів було у нас на совісті. Але ніколи ми не були зрадниками. З найбільшим презирством і огидою ми завжди ставились саме до зрадників. І от…

— У-у, задрипанці нещасні, шмарогузи погані! — крізь зуби лає нас Ява.

— Зазнайки погані, барахольщики нещасні! — крізь зуби лаю нас я.

— Чемайдани безголові, а не артисти…

— Гнидики обскубані…

— Авжеж було соромно стояти і екати по-баранячому, слів не знаючи. Але ми мусили залишатися на сцені — і якось виплутуватися.

— Ну да, ми повинні були врешті набратися мужності і спитати суфлера, що там говорити далі. Ну посміялися б люди трохи, і спектакль би поїхав далі. А так…

Нам навіть страшно уявити собі, що зараз відбувається в клубі… Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорівна і сумним голосом сказала, що спектакль одміняється, бо, як всі бачили, Бобчинський і Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тільки слів не посипалося на наші голови! Рідні матері і то відмовилися від нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити біді? Який вихід знайти з нашого безвихідного становища?

Нема виходу…

Кинутися з моста у воду, втопитися?

Ніхто ж не пожаліє навіть… Скажуть — так їм і треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема…

* * *

…Прийде завтрашній день, і ми дізнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцінили свою роль у житті суспільства. Ми дізнаємося, що спектакль зовсім не зірвався, що Городничий після нашої втечі не розгубився і сказав:

«Так я й знав, що ці нікчемні боягузи Бобчинський і Добчинський перелякаються і втечуть. Добре, що я перед цим зустрів їх на вулиці і зони мені все розказали…» І ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. І спектакль пішов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потім те, що мали говорити ми, говорив хтось із персонажів. Глядачі нічого навіть не помітили. Наче Гоголь написав «Ревізора» без Бобчинського і Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успіхом. Аплодували так, як ніколи не аплодували ніяким справжнім приїжджим артистам… І виконавець ролі Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, затрушений Коля Кагарлицький, якого навіть не всі сусіди на кутку знали, — в один цей вечір прославився на все село. Прославився так, що ще трохи, і його ім’ям назвали б одну з сільських вулиць. І тоді раптом ми зрозуміли, що для того, щоб домогтися успіху, треба передусім довго-довго і наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара і така відома істина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови і батьки, і вчителі, і дитячі письменники і про яку завжди так легковажно думалося: «А, то для дурнів, для неспособнихі» — ця стара істина раптом дійшла до нас. Дійшла до самого дна душі. Дійшла так, як доходили правила з арифметики: раз — і все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганність цієї істини.