Тореадори з Васюківки - Сторінка 127

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.

І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.

Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші і—не можу.

Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає…

Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… І прокидаюсь.

РОЗДІЛ XI
Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!

Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую всі вчорашні події, попа Гогу і своє тверде рішення з самого ранку бігти до діда Салимона.

Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики, активісти. Я їх майже не бачу.

Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона. Біг і хвилювався а що, як він ще не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював, та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п’ять хвилин автобусом. Приїдуть.

Мені здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дідом Салимоном, то загину — піп Гога обплутає мене, і я навіки втрачу і маму-депутата, і всіх рідних, і школу, і Галину Сидорівну, і все-все світле й хороше в моєму житті.

Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.

Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.

Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.

Чекати довелося довгенько.

Вони не стільки снідали, скільки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова сказать і якому його жінка весь час казала: «Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля»; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвіжі…

Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яєчка і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.

Нарешті вони поснідали. Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір’ї один. Тепер можна.

— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір. — Можна до вас?

— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон. — Заходь! Що тобі? Меду?

У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, І що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки ’ заперечно похитав головою.

— Значить, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?

Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.

— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон. — То давай, ну!

— Та ні, я просто… просто спитати хотів… — нарешті зваживсь я.

— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.

— Діду, ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?

— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночі… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?

— Ну, не відчували нічого… такого?

— Відчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?

— Та ні! У такому… у… душевному відношенні.

— А-а… у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.

— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?

— Тю! Видіння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!

— Та я теж вроді не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиноі могили не тільки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — І я простягнув дідові фотографію.

У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.

— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?

— Та що ж! Не видно хіба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!