Тореадори з Васюківки - Сторінка 128

— Ну-у? — роззявив рота дід.

З хати вийшов племінник діда Салимона.

— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах

— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.

— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:

— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.

— Мда-а, — розгублено розвів руками дід Салимон — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності…

— Хіба я знаю… — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.

— А що, як… — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Почім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.

— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.

— Що це ви… — почала вона.

Але племінник перебив її.

— Цить! Давай сюди! — і, змовницьки прибавивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

І тільки тут я збагнув, що вони сміються.

Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав іі, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:

— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисте, на повні груди: — Га-га-га-га-га!

І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п’яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.

Вони жаліли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузія, як каже дід Салимон.

Та, люди добрі!

Та, їй же богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. До лампочки мені тепер піп Гога, баба Мокрина і вся їхня братія. Не боюся я їх анітрішечки, анікрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному грунті.

І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.

— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшися, нарешті спитав дід Салимон.

— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.

— Ну!

— Та! — не піддававсь я.

— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дід.

— А я тут ні при чому, — хмикнув Павлуша.

— Як? — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?

— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.

— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.

— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.

— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Незручня-ак! — протягнув дід Салимон.

Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть Тільки у протилежний від Павлуші бік Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.

Ну,тепер усе! Кінець!

Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.

Все!

Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене більше друга.

Все!

РОЗДІЛ XII
Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. "Восьмьорка»

Минуло кілька днів.

Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кілька днів…» Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, І сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.

Як на зло, погода знову зіпсувалася.

Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.