Тореадори з Васюківки - Сторінка 28

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


У колгоспі працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна і дуже таємнича. Вона пошепки розповідала про неї бабам, закочуючи під лоба очі і приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»

Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні кошики, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт-денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити не можна. Отрута». Книші не зважали на той напис. Книші щось там таке робили з «денатурчиком» і пили. Книш був у цьому ділі тонким спеціалістом.

Він казав:

— Житомирський денатурчик — це, дійсно, гадость, отрута, а от чернігівський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Книшиха, і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на Великдень, на день фізкультурника, на храм, на водохреще і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята) вони випивали сімейно, удвох.

У такий день зранку Книшиха виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, що стовбичила на даху сільського клубу (оскільки церкви в нашому селі не було, всі богомільні баби хрестилися у нас на телевізійну антену, яка була схожа на хрест).

Потім Книшиха поверталася у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починалося святкове снідання. Через якусь годину з-за Великої китайської стіни вже чулося:

Ой служив я в па ана
Та й на перше лі-іто,
Заслужив я в па-ана
Курочку за лі-іто.
А та кура щебетура
По садочку хо-одить
Та й ходить,
Куряточок во-одить
Та й во-одить…

То співали гугнявими голосами підпилі Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню.

Співали вони довго, години зо дві або й зо три. Співали і українських народних, і російських, і пісні радянських композиторів, і пісні з кінофільмів, і навіть танго…

А потім аж до самісінького вечора Книші у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, і завдяки «денатурчику» від них тхнуло таким бензиновим перегаром, ніби то спали не люди, а два трактори.

Святкували Книші завжди тільки вдвох. Нікого до себе не запрошували ніколи. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибіднялися.

— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.

А між тим Книшиха щоранку, ідучи на базар, аж згиналася під корзинами. І суліі з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селі.

Я якось чув, як баби говорили про ту корову:

— Ох же ж і молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлібом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусі, думаєш, що? Самі булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтиметься.

— Ну да! А на базарі, я бачила, продає ріденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

— І куди та міліція дивиться!

А колись увечері, як уже стемніло, приїздили до них якихось двоє вергепів на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і одразу ж поїхали. І потім ще двічі приїздили і знову-таки поночі.

А якось біля чайної Книш, що намонявся як чіп — хоч викручуй, просторікував у гурті п’яничок…

— Не боюсь я вашого Шапки.. Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова, а оте саме Він у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапці дадуть по ш-шапці. Ги-ги ик!

Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, і всі його в нас любили. Всі, крім нероб, ледарів та п’яниць, бо спуску він їм не давав. І Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в різні усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвір стола, сідав і, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на папері.

— О, знову пише якусь собаку, — насмішкувато казав дід Варава

Книшеві скарги, звичайно, голові шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навіть побоювання — раз чоловік пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через ті листи навіть розумні люди боялися. Це ще більше робило його в наших очах таємничим і загадковим.

Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко. Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і от уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато, і ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарешті побачили, що Книш і Книшиха сидять біля столу з ложками в руках і, злодійкувато позираючи на вікно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Бісквітний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися від людей, як злодії. їли похапцем, жадібно, мабуть, голосно чавкаючи (вікно було зачинене, і ми не чули), а може, навіть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзані кремом, а в Книшихи крем був і на «румпелі».