Тореадори з Васюківки - Сторінка 29

От Книш підчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посередині торта, і потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — і шургиць! — до себе в рот.

Ми знову перезирнулися Кіно!

— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Наші радянські люди торти ложками не їдять.

Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської діяльності Книшів здався мені не досить переконливим.

Оскільки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горіха і полізли додому.

І знову потяглися «трудові будні».

Більше контактів з Книшами, а тим більше з Бурмилом не було.

Літо минало. Нам навіть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було ні тої таємничої розмови («Подаруночок від німців…» «Двадцять залізних…» «Вермахт щедрий…»), ні акваланга, ні підозрілої поведінки, нічого…

— Ні, ніякі вони не шпигуни, — казав я. — Пам’ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене підібрав і виходив, випустив потім. Шпигун би тобі так зробив? Ніколи!

Ява спершу намагався заперечувати, а потім просто переводив розмову на інше.

Одного разу Ява зустрів мене біля тину особливо сумний і невеселий.

— Завтра приїздять батьки, — зітхнув він. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дізнається… Правда, дід пообіцяв у перший день не говорити. «І не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матір. Не хочеться перший день їй псувати. Стільки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Візьму, каже, гріх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трійку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тільки один день і лишився мирного життя. А потім буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матір знаєш.

Явина мати була-таки рішуча жінка. На відміну від моїх батьків, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, ніколи голосу не підвищував, тільки на скрипці грав), а мати — грім і блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. І Явину тривогу я розумів.

— Нічого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обійдеться. Не вб’є ж вона тебе.

— До смерті, може, й не вб’є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!

— А ти потренуйся падать. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.

— Мені й так буде погано. Без «ніби». Не хвилюйся.

Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…

І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються Родичі, сусіди, знайомі… Ще б пак! Із заграниці приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..

У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками. одні вставали, другі сідали.

І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір гудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.

І мені подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок, і тоненька-тоненька цівочка чвиркаа метрів на десять. Здорово! Оце пістолет так пістолет! Красота! Сила!

Через п’ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.

Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нашо їх взагалі дарувати?

Отже ми одразу…

Бровка на мушку — чвирк!

Гав гав-гав! — Бровко хвосіа піджав і в будку.

Кицька руда сидить на сопці, умивається.

Чвирк!

Няввв! — І кицька вже на груші.

Курка гребеться.

Чвирк!

Ко-ко-ко-ко-ко! — І нема курки — десь аж на городі.

А туг іде дід Салимон.

Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.

Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині

— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..

За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.

Пісюлсги нам були залишені при одній умові — стріляти тильки по неживих цілях.

Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.

А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!

Тільки й чулося:

— Дай подивиться!

— Дай хоч глянути!

— Дай подержати!

— Можна, я стрельну?

— Можна, я попробую?

— А я? А я?

— Оце так це!

— Ох ти!

— Ох же ж б’є!

— Сила!

— Краса!

— Вещ!

Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнучи, а й подержати.

Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!

Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбійником», «біляком» і взагалі «ворогом».