Тореадори з Васюківки - Сторінка 32

— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.

— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.

— Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем і повмирати, — сказав Ява.

На зіадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м’ясом, — сумно промовив Ява.

— А в нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Ні, далі терпіти я не міг.

— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стійкіший за мене.

— Ти що, — каже, — щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать.

— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.

— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.

— Нехай, — кажу, — хоч співати. І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня з мультфільму:

В траве.сидел кузнечик, —

жалібно жалібно виводив Ява.

В траве сидел кузнечик, —

ще жалібніше підтягував я.

Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.

Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.

Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.

— Недарма я відчував, що сьоюдні щось буде! — зітхнув Ява

Я знічев’я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.

— Яво, — хриплю, — дивись!

Ява глянув і зітхнув:

— Одна?

— Одна.

Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш.

Я зітхнув і иростяг Яві більшу.

— Чого це? Давай мені ту

— Ні, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.

— Чому?

— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.

— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м’яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.

— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.

— А я два пироги, І цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і…

— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і..

Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і гаким чином «порції» зрівнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося, їсти захотілося ще дужче. І їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

І раптом ми почули… пісню.

Три діди, три діди полюбили бабу,

А четвертий манюсінький причеиився ззачу. —

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!

— Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.

Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися.

Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,

Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушне закричали:

— Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..

—І здається, я навіть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пісня припинилася.

— Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали й замовкли, чекаючи відповіді.

І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:

— Гу-ук-ає хтось…

— А, пішли!

— Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!

Ми так і присіли.

Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.

— Та пішли! — каже Книш. — То хтось балується.

— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.