Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 7

Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.

Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.

Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:

—Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.

Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.

Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой «язичок» у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.

«Раз — i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй головi в такт ударам.

Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…
Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…
«Раз — i нєту!..
Якiсть бронебiйна!..
Вермахт щедрий!..»

I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi — бо ж тим далi вiд’їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть,— ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня:

Знов зозулi чути голос в лiсi,
Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,
А вiвчар жене отару плаєм,
Тьохнув пiсню соловей за гаєм.

Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки — гух! гух! гух!— пiсня сама виривається з грудей.

В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»…

Всюди буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина…

Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:

Вiвчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дiвчина, жде.

Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.

I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з’ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:

Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е…

I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грiм з ясного неба.

Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.

—Ех ви!— презирливо сказала Галина Сидорiвна.— Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!

Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!

—Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна,— сказав Бурмило.

«Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!

—Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi,— сказала Галина Сидорiвна.— Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд’їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.

Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.

Колектив хотiв спiвати.

Ми опустили голови i сказали:

—Ми бiльше не будемо…

Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:

Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високi гори-и…

Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.

Довго ми їхали — геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.

Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк — високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки — великi, багатоповерховi… Київ! Приїхали.