Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 9

Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.

Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов’язково пiшли на метро.

По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк!

—Оно!— вигукнув Ява. I справдi — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв «спiнджак». Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим’ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно?— подумав я.— Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять».

Враз у вагонi стало бiло — поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя «Днiпро».

Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спiнджак» обернувся — нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!

—Прогавили!— розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не знаємо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнiє. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси… А пiд мостом по Днiпру «Метеори», «Ракети» на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, i тiтка — голубiв пiдкида. Пейзаж — прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота!

—Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми…— сказав Ява.

—Ну да?!— недовiрливо вигукнув я.

—А що ж! Кiно «Акваланги на днi» пам’ятаєш?

Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки…

—Та нi,— сказав я,— навряд.

—А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися!

Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов’язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили?

Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.

—I що ж ото воно за двадцять залiзних… про якi вони говорили? «Якiсть бронебiйна…» — задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.

—Зброя?.. Вибухiвка?..— примружився на мене Ява.— який же тут зв’язок — акваланг… двадцять залiзних?.. I раптом — наче блискавка спалахнула в головi:

—Стривай!— кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою.— Тато колись читав у журналi. Розказував… Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи…списки воєнних злочинцiв. I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами.

—Точно! Це воно! Ух ти-и!— загорiвся Ява.— Ну да ж, «двадцять залiзних», i «вермахт», i акваланг, i…

Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:

—Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї «Днiпро»!

Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.

I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.

—Не бiйсь,— отямився нарештi Ява.— То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!

Ми подрiботiли до виходу.

Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших — i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:

—Стоп!— руку пiдняв.— З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.

От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!

Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися — от-от на пiдлогу сяду.

—Ну пiшли, чого ж ви,— обернувся мiлiцiонер.— На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.

Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам — бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:

—Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.

Ми так i обiмлiли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми бiльше не будемо, одпустiть», а ми — анi слова. Гордi ми!