Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 10

Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми… у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало — хоч плач.

—Ех ви!— не витримав Ява.— Не тих ви взяли, кого треба!

—Тобто?— обернувся старшина.

—От вам i «тобто»!— закопилив губу Ява.— Може, ми за справжнiми шпигунами стежили…

—Ну?!— лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.

—От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили… для пiдводного плавання…

—Ого!

—От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.

—Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?

—З нашого села.

—Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?

Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.

—Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га?— усмiхаючись, повторив старшина.— Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?

Раптом машина зупинилася.

—Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси,— сказав старшина Паляничко.

Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?

Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:

—Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.

«Так он воно що!— радiсно попiдстрибували нашi душi.— Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!»

—I не переживайте, хлопцi,— заспокоїв нас хороший чоловiк.— Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!

—Не тре…

—Не ка…— одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засмiють. I нащо Ява сказав!

—Вiн… по… пожартував,— зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.

—Умгу!— похнюпившись, пiдтвердив Ява.

—Ми просто хотiли… хотiли…— я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.

—У Днiпрi скупатися,— пiдхопив Ява.— Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте…

—Знаю,— усмiхнувся старшина.— Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi… Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.

Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм.На землi щось камiнням викладено — наче велетенськi «класи».

—Оце,— каже старшина,— найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.

Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини — ми навiть очам не повiрили — здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi — копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.

Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п’ять гармат.

—Що то?— осмiлiвши, спитав я.

—Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли,— пояснив мiлiцiонер.

—А ви той… ви теж визволяли?— спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.

—Визволяв, хлопцi. Що було, те було,— просто вiдповiв старшина.— Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.

Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який — старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.

Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат!

Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого — все куски якiсь, уламки, череп’я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.

Але другий поверх… Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки — рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!

Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто… Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он… назустрiч нам поспiшає Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.