Три хрести - Сторінка 13

Відмовляється вийти.

Отож-то: з мене пробивається щось людське, а перетворюється в звіряче, допотопно дикунське. Я, отже, навіть не одиниця,— потвердили б вожді народів і слухняних мас.

Ернест мешкає в чепурному котеджику над потічком, який теж зветься Сомешем, і якимись звивинами та гротами в тілі плато сполучається з Сомешем-великим, що впадає в Тису. Тракт огинає цю місцину досить оддалеки, осідок не видно з жодного боку, де рухаються перегінні стада, обози, тепер — війська.

— Це благословенний закутень Мармарощини, — пояснює Ернест. — Приписаний до хутора, але я повний автоном.

— Особливо після того, як зник полковник.

— Слава Богу, кудись запропастився, мов під лід пішов, — незворушно каже Ернест. — Прошу зі мною перекусити. Ви, мабуть, в справі мого брата?

— Не кину ж я полонених. Ернест посміхається.

— Звичайно, звичайно. Звів молодицю, і вам клопіт. Я вже думав... В Тигру-Муреші теж є госпіталь для інвалідів, але туди далеко об їжджати, а дороги нині непевні. Мене лиш непокоїть, як вам виплутуватись.

— Візьмете в шпиталі довідку, що інвалід такий-то перебуває там-то.

— Це вас влаштує?

— Безперечно, йдеться про одну людину, і тут нема брехні.

— Так, — якось знехотя каже Ернест. — Про одного полоненого...

— Вас же я не поведу замість брата.

— О Господи Боже! Не страхайте, я до війни і того не мав і не маю. Хоч не раз смикали і німці, і ваші.

— Братові так само не місце в каньйоні, — кажу я обережно.

— Так, — розтягло відказує Ернест. — Колись до неї залицявся...

— Петер?

— Ну, звісно, Петер. Але ми всі католики, жити на віру нам Бог не велів.

— Петер, на жаль, здоровий, — хитрую я.

— На щастя і на нещастя... О, ця проклята війна!..

Ми розмовляли, тим часом на круглому столику з'явилися тарілки з шинкою і квашеною капустою. Ернест щедро нарізав домашнього хліба, бринзи, виставив глечик овечої гуслянки, сулію "цуйки", налив у чарки сивухи.

— За спокій, товаришу!

— За швидший фінал!..

— Аби вже скінчилося.

На килимах по стінах світлиці висіли ятагани, криві турецькі ножі, пістолі, рушниці.

— Я трохи колекціонер,— мовив Ернест, перехопивши мій погляд.

Я розсміявся:

— Чогось не бачу шмайсерів, мінометних стволів, сучасних револьверів. А мені на тракті довелося посперечатися з трьома гестапівцями. Вони не збагатили ваш музей?

— І ви тут?! Даремно я їх переховував кілька тижнів. Ви їх знищили?

— Довелося. Вони на мене напали.

— Свині! — По хвилі додав: — І не дивина. Це не фронтовики, а тилові щурики. Як оті ваші... "особливі".— Ми розмовляли німецькою, і Дорфман не стримався, по-своєму уточнив: — Wiw über kurz oder lang.

Я кивнув: "Які не коротко і не довго..." Зрозуміло, пане Дорфмане. Вам, пани нацисти, потрібні спрощені уявлення про негідників, хоч називаєте їх складними словами, навіть фразами. Злюче, знає, що таке добро, та однаково злюче. Що для вас означає "Langer und banden" — тобто "жадати і боятись"? Заздрісник це чи боягуз? Не ваша лексика: "Через мій труп!" Nur über meine Leiche! Або "Bei Leib und Leben"? "Під страхом смерті" й "клянуся життям". Та думай що хочеш, пане, полонені — це полонені, їх чекає доля полонених. Злочин і кара — це єдність милостині. В цьому відношенні я прагматик у минулому і в майбутньому. Його брата відпустимо до шпиталю, Пете-ра Кайзера відправимо відбудовувати зруйновані фашистами міста, Патриція нехай виглядає принца свого вві сні, адже мільйони наших жінок не дочекаються звісточки, де принц загинув.

Ось яка рахуба... Долона спіймано, але одіссея ще не починалась, хоч уже в задумі повчальна.

— Ви знаєте, які чутки пішли в околицях Дежа? — замислено спитав Ернест Дорфман. — Що російський десантник організував на плато підпільний комітет з місцевих діячів опору.

— Як це стосується до нашого знайомства?

— А так... Підозріння падає на Фріца і на вас.

— Які цілі в комітету?

— Створити уряд Трансільванії.

— Уряд? Незалежний від Румунії, Польщі, Угорщини, Чехії і так далі?

— Отож-то. З благословення Кремля. Появився троянський кінь більшовизму.

— Комунізму, — поправив я.

— І як ви це сприймаєте? Вас незабаром вистежать націоналісти будь-якої масті, оточать і знищать. Вам треба підшукати базу, якщо негайно не вирушите до Сату-Маре.

— Поки залізницею на Деж не підуть поїзди, ми не рушимо з місця.

— Але у Фріца лишатися небезпечно.

— Вам цю версію навіяли гестапівці?

— Вони лиш намагалися пронюхати обстановку.

— Чому гестапівці вийшли на трасу без зброї?

— Ті хитруни шукали можливості потрапити в полон, на збірному пункті в Сату-Маре зв'язатися з перекинчиками з числа вашої охорони, підготувати повстання і відхід полонених на Балкани. Усе це мені вдалося підслухати, а розвідку вони вели невинними припущеннями і натяками.

— Я не покину каньйон, — сказав я твердо, наче це наказ головнокомандуючого. — Хто мене посміє продати, у двадцять чотири години заплатить життям, а з хуторів не залишиться й пучки попелу.

— Облиште, якби про це йшлося...

— Згодом!

— А чим важить той, хто вас буде підтримувати?

— Йому буде прощено окупацію Трансільванії вождем.

— Щось я тут не допетраю, — зітхнув Ернест. — Чию окупацію, яким вождем? Не розумію. Кому вірити? Чого сподіватися? Хто нам вигадав федерацію?

— Комунізм сягне Берліна. Цього слід чекати без найменших сумнівів. А федерації?.. Довкола Москви всуціль автономії.

— Отже, Румунія, Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія?.. І не буде самостійної Трансільванії?..

— Так, ці країни стануть більшовицьким плацдармом перед рештою Європи і союзниками. А щодо національних автономій у Ссмигородщині — це міф.

— Апетит, виявляється, розгорівся...— понуро простогнав. — А драпали ж до Волги!

— І перед Наполеоном відступили. Війна з Гітлером — лиш спроба сил.

— Не все ще сказано, як і в фінську кампанію. Адольф готує нову зброю — і це не гра уяви, це доконаний факт, що внезабарі дасть про себе знати усьому світові.

— Якби я це не чув від чистокровного арійця... Ернест похнюпився, знехотя наповнив келихи. Я підбадьорливо поплескав його плече і додав:

— Стотисячна німецька автономія в Трансільванії визнала б протектора більшовицької Німеччини, стотисячна українська — протекторів Червоної України — і були б — ого! — які тертя. Не допустять тут ніякої федерації, бо це вічна тубільська нестабільність. Для Європи цілком вистачить розхристаного в різні боки Югославського королівства та Іспанії.

— А дві Польщі, дві України, дві Німеччини?.. Це теж з опери "Троянська війна' ?

— Лише кремлівський лошак.

— Комуністичний?!

— Планетарний.

— Суму ви мені нагнали на душу. Давайте ще по одному. За ваше здоров'я. Беріть же, їжте. Продуктами я вас і надалі забезпечу... Поки до Дежа не підуть поїзди...

— Доки не перестануть навідуватися гестапівці.

— За вас. Нехай ворогам очі повилазять!

— Щиро з вами!

Ернест загадково покрутив головою, посміхнувся, ворухнув стуленими м'ясистими губами:

— Недосяжний ви, пане, і до кінця несподівано-незбагненний, в який бік не крути. Не майте мене за хлопчака, я людей вмію бачити, але вдячний, що ви розмовляєте зі мною як з рівним. Це буде по-людськи справедливо оцінено. Даруйте каламбур. Належне — належному — незалежно! Це талант — бути розвідником. Треба незмінно йти, не зупиняючись, треба йти вглиб, як заправсь-кому досліднику, треба освоювати дедалі просторіші володіння, як завойовнику з протилежного берега ріки, треба опановувати довколишній люд, треба мати внутрішню дисципліну і внутрішнє бачення реальних обставин життя, треба бути аналітиком, інтуїтиком, політиком і пророком.— Ернест розсміявся і хвилину помовчав.— Спитаєте, навіщо мені це знати? Я в дитинстві мріяв стати ось таким собі "мудрецем": все передбачаючи, достежую, докопуюсь, дію безпомильно, підкоряю все і всіх. Ми з Фріцом і на рік старшою за мене сестрою змалку лишилися сиротами, усі мої здібності довелося вкласти в те, щоб зберегти латифундію, будівлі, живність й таке інше. Я змалку нікому не кланяюсь. Якщо є в житті яка-небудь істинна наука — то це наука про людські характери. Ця наука закладена в кожному з нас самою природою і не є офіційною. Але на чому люди себе формують? На прикладах і уподобаннях. Тому й письменство зародилося, історія, мистецтво. Усе це приклади для інших. Фіксація позитивного досвіду в живих персоналіях, збірних і вибраних, але завжди повчальних... Розговорився! Хочу закінчити тим, що розвідник — це хист розуму, і серця, і душі. На жаль, я став господарем свого помістя, але, може, це й краще, бо нині розвідник схожий на чорну вдову: використовує і вбиває.

— У першу чергу — дублерів.

Ми ще трохи випили і розійшлися майже товаришами. Ернест навантажив мене продуктами і питвом.

— Показитесь з нудьги, — сказав. — Випивка — не зарядка, а розрядка. Людині розслаблення потрібне так само, як фізична і розумова праця. Так ми сформувалися як люди. Дика людина не ходила, а бігала або лежала. Це потреба нашого тіла.

— А душі?

— Душа приходить звідкілясь і відходить кудись. Душа — така ж таємниця, як талант і думка. Тіло — лише матеріал, оболонка. Згоден? — посміхнувся німець. — Перейдемо на "ти"! Згоден?

— Згоден.

— Думав, скажеш — "так", не повториш того слова, що я пропоную, отже, відповіси нещиро.

— цап думав, а голова не виросла.

— Ідеш?

— Та вже смеркає.

— Дозволь не буду проводжати?

— Звичайно.

— Візьми шмайсер...

— А що-небудь російське знайдеться?

— Ручний — з тарілкою.

— Дігтяр? Часом, паршивець, заїдає, але давай. — Ернест вийняв із стінної шафки ручний кулемет Дігтяро-ва. — Ми й в розвідку не орали. Важкий, тряский і ненадійний.

— Я, до речі, був закоханий у Фріцову Патрицію. Тоді найняв дівчину і щасливий, що не оженився. Є синок. Десь на західному, звідтіль листи не доходять.

— Бої там — чиста забава.

— Знаю. Тренувальний полігон для американців. Але куля — дурна штука, не вибирає, кого влучати.

— Іду, бо не застану "апостолів".

— Застанеш. Я не вірив би тільки есесові.

* * *

Ернест як у небо вцілив. Назарій лежав, зв'язаний мотуззям, біля каміна, де колись сиділа паралізована глухоніма. Зустрівшись зі мною очима, запитав:

— Розстріляєш? Я спробував утекти.

— Вранці подумаю.

— Не йди. Посидь коло мене. Давай поговоримо.

— Спершу погодую братію.

— Переріж ці вірьовки на руках.

— Потерпи до ранку.