Три хрести - Сторінка 11

Фріц тикав вказівним пальцем донизу, тоді затряс у повітрі стиснутим п'ястуком. Сумніву не було: якась бродяча банда, мародери, треба битися. Біля криниці лементували поранені, із саду по божниці вели вогонь короткими автоматними чергами. З тераси видно було лише рухливі тіні, й не розібрати, в якій уніформі. Я скомандував озватися залпом. Трасуючі кулі рвалися в гілляччі яблунь. Другий залп, третій — і автомати стихли. Один з поляків метнув у поранених кілька гранат. Страшенний вибух потряс навислі скелі, покотився оглушливим реготом уздовж каньйону, відбившись від скель, покотив Сомеш назад до божниці вгору проти течії ріки. Зойк біля криниці ущух, почулося гупання кованого армійського взуття, ми з карабінами напереваги стали сходити вниз.

Солдатів біля криниці порвало на шматки. Це були німці. Двері до божниці були рознесені вибухом гранати.

Лежала долі, розпластавши руки, з роззявленим, чорним од крові ротом глухоніма. Горіли каміни. Фріц підірвав добрий десяток нападників, і його самого, видно, прра-нило цим же вибухом. Що ж, він захищав сім'ю. Його перелякана дружина з немовлям на руках стояли в кутку перед розп'яттям, гримаючи між змертвілими пальцями образок Богоматері з Ісусом. Вона мене впізнала. Губи затремтіли. Вона безпорадно знизала плечима й самими очима запитала, чи живий її чоловік. Я жестом показав, що все обійшлося, щоб ішла до ліжка. Вона опустилася на краєчку і машинально видобула для немовляти повні білосніжні груди. Дівчинка запхинькала і вхопилася губками за сосок.

Надворі знову пролунали постріли. Я вийшов до криниці. Апостоли, пострілюючи в повітря, цепом заглиблювалися в сад. Я був певен, що вернуться всі до одного. Шкода тільки Фріца. Але чого шкода? Він залишиться тут, між своїми. Тільки б вижив. Я ступив до відчиненого гаража з тракторцем, побачив у кутку акуратно складені лопати. Треба закопати оте страхітливе криваве м'ясиво. Треба зібрати документи, підібрати зброю. До мене прямував Назарій.

— Буде жити, — сказав. — А ми перед тим говорили... Ніби наврочили.

— Сейсмічність. Притягальна енергія. На війні треба говорити про дім, про дівчат, про весну...

— О ні! — заперечив Назарій.— Спогади — це передчуття смерті. Я це бачив на власні очі. І не раз. Тільки-но заїкнеться — і нема. Навіть сліпа куля приблукається. Нізвідкіля! У погибелі свої закони... Що робимо далі? Сидимо тут?

— А де ще?

Я чогось анітрохи не здивувався, що він вважає мене за розпорядника. За старшого. Це на війні досить важливо. Крім того, у відступі для них нема надії. їхнє життя залежало від мене. За законом війни і смерті. Якщо моя теперішня толерантність стане рисою характеру, Спаситель і мене, можливо, не забуде. Одначе про всяк випадок я сказав:

— Не підемо, поки не вийде з коми Дорфман.

— Стара вмерла від осколків? — мовби сам до себе звернувся Назарій.

— Перед тим чулися постріли, — мовив я, і теж — ніби сам для себе.

— Так, її вбили німці. Тоді Фріц в нестямі рвонув гранату.

— Кинув з ванькирика, бо його добряче зачепило.

— А що йому залишилося робити! Мабуть, німці здогадалися, що дезертир.

— Не заздрю я вам, хлопці, — спробував я посміхнутися.

— А ми тобі не заздримо, — відрубав Назарій. — Налетять твої мародери — не будеш стріляти?

— Облиш. Не кукурікай.

— І це правда, besondere Nummer.

— "Особлива людино"?..

— Ніг diese Nummer füllt aus,— відказав я.

— Тут цей номер не проходить?! Принаймні ти несподіваний для всіх нас. Присягаюсь. Und am Platze sein. І це доречно.

— Дякую. Я вихований поза вашим поглядом. Мов козак на Січі.

— А що??!

— Треба негайно закопати трупи і прибрати зброю.

— Слушно. Зброю складемо в галереї?

— Звичайно. Фашистів закопаємо в березі, а тіло німої на цвинтарі.

— Якщо там не засіли німці.

— Нас Бог звів, щс;б їх викурити на сто вітрів. Онде апостоли вертаються. Австрійські манліхери їм до шмиги.

— Віддай їм шмайсери, це викличе довіру.

— І благословлю їх надією, як Христос розбійників.

— Це нам теж не завадить.

* * *

Ми ховали глухоніму на цвинтарі, між гробівцями невідомих отців-священиків, коли з-за вигину долини показалась група озброєних мужів, один, як виявилося Фріців брат Ернест, розмахував білим прапорцем на жерлі ручного кулемета.

— Нас відпустили, — лаконічно пояснив Ернест. З ним були вчорашні Фріцові гості. — Спершу мобілізували і озброїли, а після сутички з вами веліли "zurück", мовляв, великим загоном важко пробитися крізь більшовицькі засади і заслони.

— Просто важко повірити, — сказав я, звертаючись до Ернеста. І додав: — Брата покалічили осколки. Він без пам'яті.

— А це біда, — прицмокнув Ернест. — Я не зможу вас забезпечувати продуктами. Нас видали. Навіть здогадуюся хто. Полковник. Я це йому колись нагадаю, але жінку з дітьми боюся покидати. Він старшинує в околиці, небайдужий до моєї молодиці... Отже, мамуся відійшла...

— Допомогли. А де ви були, коли нас обстрілювали?

— Ховали голови від ваших куль. Вони багато втратили, напавши на Фріца. Тобто на вас.

— Де ж ви були? — суворо запитав я.

— Мені не дали слово мовити. Той сучий син, видно, доніс, що в каньйоні ховаються дезертири. Мені його спалити?

— За брата, за матір!.. — закричав я. — Судіть самі. Якщо вони застрелили стареньку, то не лишили б живими ні Фріцову дружину, ні немовля.

— Ми лишилися біля колодязя, — спокійно пояснював Ернест, не відреагувавши на мій тон. — Я думав, що Фріца не будуть чекати.

— А про нас подумали?

— Я мав надію, що Фріц як-небудь викрутиться. Коли Фріц пошпурив гранату...

— Ви заховалися в садку! Але вони спершу вбили вашу матір.

— Я вирішив, що стріляє Фріц. Ми готові були вдарити по банді з тилу.

— Все це дуже навпомацки, пане Дорфмане.

— Мені прикро. Повірте, що я був немовби під гіпнозом.

— Ми залишаємося з Фріцом,— сказав я твердо.— Ми витримаємо оборону перед батальйоном і загинемо з вашими родичами.

— Я про вас не полишу думки.

— Треба замінувати узвіз. Зробіть це сьогодні.

— Ми поставимо розтяжки з гранатами.

— Старосту ліквідуйте. Якщо вам дороге життя. Ернест мовчки кивнув.

Я подумав: "Нехай ні маки покуштують, що таке революція. Вони перші запропонували соціалізм. Ще наїстеся, гади-перегади".

* * *

Я не помітив, щоб полонені тріумфували, видворивши мародерів, чи хоча б замислились з приводу того, що сталось. Начебто вони виконали звичну роботу і лиш добряче зголодніли після деякого фізичного навантаження. Ми сиділи в галереї з казаном підігрітої баранини, ще лишилося трохи самогонки, тож випили за упокій Фріцової матері, інших не згадали, мовби з соромливості чи усвідомлення того, що з ними скнаро не поділимо харчі.

Попри все, настрій нас щось розхитувало зсередини, як відщеплену гілляку. Це не на добро. Щось на дні душі поскрипувало, аж звискувало... Передсмертним голосом глухонімої з підігненими ногами і навхрест відкинутими руками.

Я звелів хутірським мужам скласти зброю і став оглядати двері, їх уже не зібрати. Треба навісити двері з гаража, а зверху отвір забити дошками, утеплити все матами, щось вигадати замість висаджених дверей до ванькирика.

Все це я вже ніби колись бачив, усе — як повтори в односюжетній драмі наново відкритого і знову забутого сюжету.

— Беріться, хлопці, до роботи, — покликав я. — Вигорають каміни, закоценіє з холоду ще непрацездатна жінка з немовлям. Розшукайте цвяхи, інструменти, принесіть матеріалу з туристських будиночків. Хто піде туди — беріть автомати. До діла, панове.

Невдовзі турбота про спільний притулок нас збадьорила і розворушила жадобу існування. Мабуть, це пра-дикунський синдром, бо наша пам'ять зберігала обриси родинних домівок, а постукування молотків і скигління ножівок нагадало про відчуття ліктя на велелюдній толоці, те відчуття, що скріплює особисто всіх, хто бере участь в праці з очевидним результатом.

До нас вернулася загублена майстерність. Залізні гаражні двері вселили впевненість, що ми в безпеці. Помили від крові долівку. Коли Назарій порізав пальця, апостоли обступили його з усіх боків і співчутливо поглядали, як другий німець, Петер Шмідт, промиває рану, обмотує пальця бинтом, зав'язує вузлика.

—Я вчився на фельдшера, — весело сповістив Шмідт.— Але не закінчив студії, бо забрали до війська. В армії я не хотів бути санітаром: багато крові і каліцтв.

Апостоли знічев'я стали перекидатися репліками, жартували і посміхалися. Важко було припустити, що ми щойно пережили час такого випробування, що ніхто не мав надії на порятунок. Я серед полонених став фундатором іншої лінії поведінки на війні, мене визнавали, дослухалися, тямливо виконували розпорядження. Це щось та важило, бо Фріц, як господар,обителі, майже не втручався в чинні справи команди. Йому болісно муляли осколки, рани гноїлися, його треба було відправляти в лазарет. Ми гуртом ухвалили відправити Дорфмана на тракт, тільки-но там розпочнеться рух війська, дарма хто, зодягнемо під фермера, в цивільне. Минулого не змінити. З Фріцових ран треба видобути осколки. А якщо донощика старосту не вб ють хутірські дезертири, я його розстріляю сам. Донощикам помилування не буде. Судний день без милосердя і спасу.

* * *

Стаємо то людьми, то мавпами — залежно від того, чи спокійно довкола, чи мимо проходять війська. Десь у ста-розамкових вежах два божевільних розігрують ролі: Гітлер свою, Сталін — усе нову, зі щедрого суперісторич-ного кінематографа, а статисти мільйонними числами граються в цюцюбабки до скону і голих обкльованих воронням кісток на розверзлих полях війни. Самозакохані авантюристи червоними олівцями ділять планету на глобусах, а божевільні полковники, ховаючись у накатних і бетонових бліндажах, вершать смерть нікчемним, безправним солдатикам, які мають право лише на тужливе вовче виття з двох звуків "у-ра!". Стратеги палять мости, щоб зупинити відкат власних армій, а шмерци стріляють атаки в потилицю, щоб не сміли зупинитися перед вогневим валом, відстрілюють скороспілих героїв, закликаючи до помсти рядових. Залаковані мізки мудреців нездатні сприймати все нові назви явищ. Пропагандистські максими не зрівноважуються з міні-прожитковими рівнями, і тільки ратні братські могили сумірні з табірно-зеківсь-кими полігонами всесвітніх новобудов. Мені, вчителю колись, звільненому з посади за анекдот, колишньому тюремному електрику, який, поглядаючи на перенаселений казематний двір, відчуває спонуку вирізати автогеном замки в залізних брамах, наказали довести до збірного пункту дванадцять військовополонених, проте не подумали, що мені не скортить покидати забутий, занехаяний монастир в каньйоні Семигородщини, а перед тим — турецький чи рицарський замок, а ще перед тим скит-пече-ру якогось відлюдника, який вирішив жити наодинці з Богом, бо і колись, і завжди в світі не було правди і не було справедливості.