Три хрести - Сторінка 8

- Андріяшик Роман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Батько освятив наші карабіни, але, коли проголосили Україну, Гітлер звелів розігнати наші загони, аж у сорок третьому дозволили набирати дивізію "Галичина".

Немає більшого приниження, ніж просити в недруга. Нас озброїли пукавками з Першої світової війни. В дивізію записався цвіт краю — переважно гімназисти і студенти. Про Крути пам'ятаємо, а хто згадає про Броди. Але не (жду з п'ятого на десяте.

Як розвідник, ти повинен знати, що Гітлер наказав створити пробільшовицькі легіони навіть із англійських полонених. Ми ж, українці, брали до рук зброю заради військового вишколу, хоч командували нами переважно німецькі офіцери.

— Як у латинських та естонських з'єднаннях, — додав я.

— І в білоруських, козацьких, арабських й узбецьких дивізіях.

Назарій не на жарт розохотився оповідати.

Чужорасових військових формацій було до тридцяти. Гітлер перетворював німецьку агресію в хрестовий похід проти нашестя комуністично-масонського диктату.

Справами Галичини правив Еріх Кох. Оунівська контррозвідка не раз готувала замах на райхкомісара.

— Як і проти генерал-губернатора Франка.

— Радий довідатися, що ти і про це чув. Виявляється, вас готували як слід.

— Радянська розвідка найбільш освічена, колего.

— Нам довелося вивчати цю науку самотужки, в силу обставин. Але бачу, що й ти віриш, нібито в советах все найкраще. І танки, і літаки, і ракети... Бахвальство їх і погубить. Тобто зухвала самовіра.

— А ти мені перед цим видався повним ідіотом.

— Нерви... Та и це тупе сидіння. Чого ми вичікуємо?

— Бо невідомо, хто з ким воює, хто йде вперед, а хто відступає. Фронт розмитий, у російських котлах лишилися величезні німецькі сили.

— Бачив, їх мов саранчі. І не менше розчинилося в неходжених лісах, улоговинах ведмежих і віддалених від шляхів чорториях, на запущених фермах, по старих замках, пригрілися на плечах у вдовиць та молодиць... Трансільванський щит і Мармарош — це сполучені штати воюючої незадоволеної собою Азії і Європи.

З Великодня сорок третього, — вів далі Назарій, — дивізією "Галичина" керує Військова Управа на чолі з почесним головою генералом Віктором Курмановичем. Теж закликали до світлого майбутнього, сипалися прокламації і маніфести, відпрацьовувалися уявлення "для історії" між 1917-м та 1943 роками. Проти створення Галицької стрілецької дивізії виступили бандерівці. Німецькі намісники всіляко гальмували формування боєздатних легіонів. Більшовики відкрито проводили антипропаганду. Колишні австрійські пол ковники-у країни і орієнтували вишкіл війська на штикову атаку і не визнавали короткострільної автоматичної зброї. В цілому в цій справі не було ні стратегії, ні тактики, зате були нові пісні, синьо-жовті стяги і благословення церковників. Дивізії "Галичина" можна назвати найбільшою зрадою в Україні початку нашого століття. Хлопці боронили Київ, Вінницю, Проскурів, Кам'янець, Тернопіль і Станіслав.

— Ти віруючий? — запитав я.

— Я не вірю попам, хоч син священика, і ненавиджу всіляку "ідейну" наволоч.

— Що з вами трапилося під Бродами?

— Найбільша драма полягала в тому, що галицькі дивізії не підтримують війська Української повстанської армії. Розбіжності в орієнтації командування все більше поглиблювалися. Дійшло до того, що бандерівські війська не пропускали нас через свої ряди на відступ. Ми вже мали свої танки, літаки, гармати, навіть ереси, які здобували на полі бою. Дороги, мости, висоти и перевали утримували війська УПА, які ставилися до нас як до зрадників, запроданців Гітлера. Моя німецька уніформа була моїм прокляттям, хоч червоноармійська ноша вояка УПА не вважалася прокляттям, а тільки легкоздобутим маскмун-диром. Можна назвати багато причин, чому формування "Галичина" опининилися між молотом і наковальнею. Нас презирливо знищують як небажаних сиріт Європи, як одиноких вовків. Хоча ми не підлеглі рейху з-під самого Києва.

— Я воював на Букринському плацдармі.

— А я вистерігав тебе чистим зором на танкетці. Я патрулював правий берег з Кагарлика до Трипілля.

— Ми тоді так і не здобули цього тракту.

— А ми могли організувати контрнаступ і мали б успіх принаймні до Переяслава і Золотоноші. Це дуже затримало б розвиток бойових операцій фронту. Тим паче що більшовики готували на Ватутіна замах і він про це достеменно знав. Ти не замислювався, чому Сталін з Тимо-шенком весь час змінювали командуючих українськими фронтами?.. Крім того, вогневі потенціали більшовиків під Лютежем були більш ніж сумнівні, їхні гранати розривалися в повітрі при зіткненні з вогневим валом із наших гранат та мінометів. Ми вірили тільки в свою зброю. Вірили, як у прикмети другого пришестя, як у власну смерть.

— Твоя правда, я це бачив на власні очі...

— Нині ми можемо уповати лише на один із трьох орієнтирів: ворогів не позбулися, терпіння результатів не принесло, залишається любов... Любов до України, яка нам повинна забезпечити місце в історії. Тим часом нас винищують... за відсутністю провини.

— Все пізнається в дорозі.

— Історія теж пізнається... Але мені треба вийти до кабін. Поведеш під дулом автомата чи відпустиш без конвою?

Незважаючи на непроглядну пургу, де втеча — самовбивство, я сказав, що мені теж треба в туалети.

Назарій навіть не зиркнув у мій бік, немов чекав саме такої відповіді.

Ми зійшли тунелем до кабін. Дзвінко дзюрчала насичена ядучими мінералами вода, омиваючи чавунні унітази в перегородках, душив сморід сірководню. Печеру в підошві гори, де якийсь винахідник влаштував туалети, вимощено червоною цеглою. Вона пластинами щербилась й осипалась на цементну долівку. Тут давно не прибирали, може, ще з часів праведного Ноя. Принаймні монастирська смиренність у мряці випарів сусідила із парадоксальною фатальністю пекла. Якийсь вигадник умудрився написати шміром над входом ім'я Родислав. Завойовником він не міг бути. Турист чи безнадійний заброда. Були тут і двері, але вони давно вгрузли в землю на добру третину й від знегод перекособочилися цифрою "8" чи математичним знаком інтеграла... Одне слово, тут витала та сама історична дивина, що й біля щоглистих веж під без-стріхими дашками з погорілих дощок.

Коли ми вибралися нагору, за рогом божниці почулися кроки. Лунали довго, набагато довше, ніж треба, щоб обійти нужник. Та ось показався Фріц. Він ніс через шию забитого баранця. Опустив біля входу, вернувся, через кілька хвилин з'явився ще з одним баранчиком. Влаштує хрестини. Бенкет в часі чуми...

Отак, поетапно, він добирається з самого хутора. Я жестом велю Назарієві підніматися на галерею, мовляв, це його справа, ми його не бачили. Треба бути неможливим одчайдухом, щоб вибиратися в дорогу в отаку хурдечу. Кращого забійника оленів на ненецьких річкових переходах табірні наглядачі не знайдуть. З другим полоненим німцем, Ернстом Кайзером, не сміє перекинутися словом, хоч і завоював у мене деяке право на поблажку, а я не заперечую, що поводиться запанібрата.

— Ти якось причетний до боксу? — запитав Назарій, коли ми знову вляглися на підстилку з протухлої соломи, звідки видно було всю обвішану дерев'яними розп'яттями галерею.

— З чого ти взяв?

— По-перше, таких високих хлопців у розвідку беруть за певні особисті якості. По-друге, специфічні шрами у надбрів'ях і характерний стиск вуст та погляд.

— Бував у чемпіонах, звали духовиком...

— За кордон не відпускали?

— Республіканська, потім союзна кваліфікація. Тридцять нокаутів.

— Кулаком бика звалиш?

— Коня — можу.

— Тому тебе в конвоїри записали. Можеш тримати дисципліну. Я в душі регочу, коли ти стріляєш понад наші голови.

— Я загалом ліберал і демократ. Мені доручають мій же трофей. Це не вперше. Дисципліну тримаю, бо інакше не можна. Одного разу за поблагу мало не поплатився життям.

— Цього разу, мабуть, востаннє.

— Чому?

— Війна далі травня не затягнеться.

— Чому? Німці не здадуть Берліна.

— Ще й як здадуть! З американців вояки нікудишні.

Це витязі екранів. Вони розбомблять військові промисли й міста, Гітлер накладе на себе руки, недобитки й есесівці піднімуть білі прапори, а Німеччина стане найбільш миротворчим осередком Європи.

— Ти думаєш, що Адольф здатний на самовбивство?

— Допоможуть.

— Адже Павлюс не пустив собі кулю в скроню?

— Павлюс, як і Наполеон, полководець. За покликанням. Але Наполеон покинув армію, а Павлюс умів воювати, проте зумів з гідністю скласти зброю, щоби врятувати від загибелі Сталінградську офензиву. А Гітлер/.. Видатний авантюрник.

— Коротко кажучи, єврейтор.

— Так, так, не смійся, єфрейтор. Як Ленін і Сталін— семінаристи-недоуки. Це не особистості, а фетиш двох звивин. Ходячі ідоли від непослабного А до безкінцевого Я.

— Але ж Ленін?

— Семінарист!.. Ідеологія штучна — це релігія, змо-дельована з легковірів. Нокаут у другому раунді. Ями і капкани. Мурашник мислить тільки як функціональна сукупність, тобто нам здається, що мурашник мислить. Він самодостатній для існування: як штучний організм — відповідно до пропозицій природи.

— Ти — закінчений цинік-ортодокс. Навчивши каліграфії, характери школярів не підрівняєш під лінійку.

— Коли ти певен, що я цинік...— він говорив так, як я міг би побалакати сам з собою. Роздратовано перевів я розмову на інше.

— Як вас розбили?

— Нашу дивізію? Про це важко згадувати. — Назарій вперше по-людськи непідробно зітхнув.

Таке "осягнення" в мене тюрми, комплексних казематів з лункими коридорами, століттями не білені стелі, відполіровані до чорноти залізні загорожі... Ну й таке інше, що в сукупності називається тюрмою. Де, як меблі з душами і стогоном, перебувають в'язні і наглядачі, де лунають кроки... Щось схоже може статися зі мною тепер. Поруч зі мною влігся чужий сон, стиснулося равликом чуже життя. По суті, це чужий син. Про свою жінку я не хотів так говорити чи допускати в гадці. Я вважав-оцінював, сприймав мою Валю в ліжку як не-мій-сон. Воно собі хропіло поряд; коли його напівбудили фізіологічні потреби, воно йшло до вбиральні або ми займалися любов'ю, і не-мій-сон вкладався в пір'яні бебехи й кудись поринав, зовсім мене не покидаючи. Про Назарія я повинен сказати — біля мене "чужий сон". Я то сприймаю його, то не сприймаю, то ловлю тільки слід, то схоплюю хвоста, то він являється перед мною задекорованою сценою, і я то сходжу з дива, що це справжнісінька реальність або реальна справжність.

Я повертаюся спиною до есесівця, бо не хочу до нього звикати ні як до невідомого сну, ні як до невеселої яви.