Три хрести - Сторінка 5

Глухоніма Карлова мама теж "прокручує" в твореній людиною глухій німоті досягнення і отримує насолоду в замислах знелюдненої схими, інакше б не сиділа, завмерши перед розверзлою пащею наповненого полум'ям каміна. Може, в тому полум'ї згорає її безконтрольна уява, як у незбагненному храмі насолоди?

Найперша мета переді мною — дістатися в Деж над стоком річок й забратися в поїзд, якщо діє залізнична гілка Брашів — Сату-маре. А може, працює відгалуження через Арад-Краиову?

Я опускаю в гадці можливість завалів у тунелях крізь відроги Марамароського гірського масиву; над яким височіє, мов камінний вартовий, віковічний Пєтрос. Смакуючи подумки назви гір та хребтів, відзначаю про себе, що люблю гори. Таки люблю. До Лопані, де я виріс, сходяться глибокі яруги з джерельними потоками, але вони мовби геологічна декорація в порівнянні з каньйонами Карпат, які — ніби історичний зріз планети в барвах і прояснених виразах — символізують сакральну будову всесвіту в безконечностях часу, і простору, і матеріалу. Тільки тут спостигаєш Бога і усвідомлюєш, що сама природа — це Бог і сила Божа, здатна творити і здатна руйнувати.

Сівши на цямрину колодязя, думаю, що всім попереднім життям готувався до ролі полкового розвідника і конвоїра полонених. Навіть те, що став майстром з боксу, — не випадок. Що нокаутую суперника з перших хвилин двобою — не випадок. Може, й те, що працював у тюрмі штатним електриком і щодня бачив сотні згорблених в'язнів у камінному мішку дворика— не випадок. Спостерігаючи тих нещасних, я завжди чогось думав, як би цікаво могло статися, якби я вирубав різаком замки у залізних брамах і випустив арештантів на волю. Видно, ці дурні замисли мені навіював сам диявол, бо, по-перше, це нездійсненна нісенітниця, по-друге — ніби клич самої смерті, адже "антресольні" автоматники посікли б кулями ще при наближенні до брами, дарма що в мене пропуск і користуюся довірою тюремного начальства як най-тупіший совок. До речі, начальник розвідшколи бачив за мною потайного, причасного двійника і в розмовах хитро посміхався: мовляв, брешеш, брешеш, я тебе, конику, давно розкусив. А я ніколи не грав добродушка чи фана-та-придурка, здавалося, найвище, що в мені могли побачити, — що чоловік цей, як мовиться, собі на умі. Найк-валіфікованіший психоаналітик не міг би здогадатися, що, міняючи електропроводку, я відчуваю спонуку випустити з тюремного дворика в Харкові кілька тисяч в'язнів. Потім я намагався б простежити, як вони втішаються волею, як будують своє життя в "кипучій" радянській юдолі, або, іншими словами, поглянув би на дивний коловорот, коли Карфаген будує Рим, а Рим руйнує Карфаген.

* * *

Коли я вернувся, полонені все ще спали, тільки Фріца Дорфмана не було під дверима до ванькирика. Я натиснув на клямку, нечутно переступив поріг й опинився в довгому, тісному приміщенні-вагончику, освітленому ліхтарями. З глибини, де стояло нікелеве ліжко і круглий столик зі жбаном води чи якогось узвару, виступив дебелий Дорфман. Обличчя його пашіло жаром, довгий хрящуватий ніс здавався приклеєним до розчервонілого, як у клоуна, лиця. Він винувато усміхався і показав рукою на нікелеве ліжко. Біля породіллі лежало сповите немовля. Жінка теж усміхнулася, і я з приємністю вдихнув теплий запах рум'янку, запареного в бляшаній балії. Я потиснув Фрщові руку, окинув оком стіни ванькирика. Вони були до висоти вікон оббиті вишиваними рушниками і квітчастими серветками. Ось чим займалася на світанку Фріцова дружина: прибирала перед пологами ванькирик. Мене невимовно зворушила ця обставина. Жінка з останніх сил причепурила своє гніздечко. Яка мила зустріч немовляткові.

— Der Sohn? — запитав я.

— Nein. Die Tochter.

Далі він заговорив російською, пояснив, що був він за перекладача в дивізії, допомагав допитувати полонених червоноармійців і, між іншим, багатьох вдалося врятувати.

— І відправляли на підземні заводи до рейху.

— Не брешеш?

— Присягаюся... Клянуся Леопольдою і моєю донечкою, товаришу...

— Моє прізвище Наумець.

— Товаришу Наумець.

— Що ж, ще раз вітаю, нехай здоровенька росте. Дор-фман переступав з ноги на ногу.

— Мені можна відлучитися на хутір за молоком?

— Що?

— Нижче на плато є доріжка. Там, — підняв угору ру-кум, — є хутір. Куплю молока, олії, борошна. — Він показав золотого кишенькового годинника.

— Попадешся — уб'ють.

— Я буду обережний.

— Дай подумати. Я такої оказії не передбачав.

Фріц кивнув на породіллю і благально подивився мені в очі.

— Дай подумати, — повторив я і вийшов до полонених.

А чому він не пошле на хутір стару?

І раптом я побачив милиці на її колінах. Стало соромно. Але чому?

Хіба я знав, що вона — каліка? — запитав я себе як класичний совок.

— А коли Фріц не вернеться?

І знову охопив сором. Адже не покине він вмирати з голоду жінку з щойно народженою дитиною! "А якщо приведе фашистів?"

Ні! Він же не подався з бундесвер і вця ми у відступ. Треба його попередити, щоб переодягся у цивільне, і дати йому полковникового револьвера.

У мене виникла підозра, що на другому поверсі божниці щось приховують. Можливо, навіть зброю. Обов'язково треба туди забратися і перевірити, що там зберігають. Бо не може пустувати весь другий поверх, а використовують і опалюють величезну стодолу на першому. Правда, я ніде не бачив сходів нагору. Може, вони у середній вежі, де немає димоходів. Крім того, з неї є вихід на дах будівлі. Звідтіль повинен відкриватися вид на всю Фріцову долину.

Я програю свій сценарій наступних кроків з багатьма "а що, як?" і "а що, коли? ' А треба вчинити найпростіше: усім командою перебратися на другий поверх і встановити спостереження за долиною. Цю схему мені підказує розвідницька інтуїція. Треба перебратися негайно, винести солому, на якій спимо, а залу підмести і повісити перед входом вивіску "Тиф".

Дивно, що моїм полоненим нікуди не треба. Сплять як убиті. Навіть глухоніма ходила до вітру.

Виявляється, як у кожному нормальному проборстві, туалети влаштовано в підземеллі, їх промивають струменем джерельної води, весь непотріб виводять трубою в річку. Вода різко пахне сірководнем і до вжитку не годиться. Питну воду беруть з колодязя, перед яким стоїть кам'яний стік, — тут, мабуть, відправляли святохрещення.

Я вперше помічаю вибиті в скелі сходи, вони ведуть гвинтом на муровану з паленої цегли арку, з арки можна добратися на галереї другого поверху. Але я не відмовляюся від думки, що такі ж сходи мають бути в середній башті корпусу, отже, непомітно втекти звідси не так уже складно. Принаймні ховатися можна, бо на воєнному тракті рух, відступають якісь "хвости" з Яссько-Кишинів-ського оточення. І час від часу в супроводі "мессер-шмідтів" трійками пролітають через неоо каньйону спарені з планерами чорні транспортні літаки. Та я не тільки німців боюся. Я боюся, що розлютовані червоноармійці розстріляють полонених, а мене поведуть на фронт. З нашого розвідбату лишилося троє контужених недобитків, там люди потрібні. Майор Остапенко, начальник штабу дивізії, відрядив мене в тил із милосердя.

* * *

Таким чином, поступово, як солдатик в окопчику, я обростаю надійними орієнтирами, тепер, як хом'ячок, буду обкладатися припасами. Фріц приніс із хутора торбу продуктів, у нього не взяли золотого годинника. Хитрий німець вирішив мене випробувати.

— Там переховуються такі ж, як ми, дезертири.

Я окидаю його проникливим поглядом, але він анітрохи не знічується.

— Ти і мене причисляєш до дезертирів? Фріц знизує плечима.

— Мені і вас досита, — байдуже мовлю я. — Вважай, що я про них не чув, не знаю.

— Але всі вони переодяглися в цивільне, — уточнює полонений.

— Тим паче вони мені до самої задниці, — спльовую я. Фріц ще раз знизує плечима і розкладає в ніші вікна

принесені пожитки. Трилітрова банка молока, сало, рисові консерви з яловичиною, пресовані хлібці, торбинка пшона, цигарки. Небагато, але досить пристойно. Нарешті Фріц видобуває з мішка гумову флягу самогону, сміється, наморщивши носа.

— Обмиємо твою хрещеницю?

— Підлизуєшся?

— Анікраплі, — він щиро ображається.

— Пробач, — кажу я. — Розумієш, багатозначна ситуація.

— Розумію...

— Де ти працював до війни?

— На власному городі. Тримав качок, курей, корів, пару коней. Варив повидло, вирощував жито і картоплю, виплавляв сир, вудив сало і ковбаси... Займався господарством... Ти, мабуть, не уявляєш собі, бо був колгоспником, де все не твоє.

— Що там в тебе в гаражах?

— Трактор, сівалки, смердючий пікап, дизель з генератором...

— Так-так, — кажу я. — Був господарем.

— Порівняно з хутірськими — бідак. Жуков, кажуть, обіцяв вам ліквідувати колгоспи, якщо візьмете Берлін.

— Кажуть...

— Вам треба вбити Сталіна.

— Мовчи, дурню. Віднеси жінці молоко.

Фріц мовби сприймає мене за манекена, а про себе каже:

— За поворотом дорога завалена, а за завалом — ваші. Взвод чи й більше... Нас перестріляють.

Подумавши, з притиском наказую:

— Переодягнися в яке-небудь лахміття. Я ж тобі вже велів... А ти на хутір — у вошивій шинельці. Уб'ють! Переодягнися, лишайся внизу, а нас проведи нагору,— тикаю пальцем у стелю.

— А снідати г

— Давай вип'ємо поки що.

Фріц відносить до ванькирика банку з молоком і пресований хлібець, вернувшись, відкриває консерву і наливає в кварти. Запах тушеної яловичини розбуджує полонених. Перечухавшись, вони шикуються перед виходом.

Я жестом велю Фріцові показати полоненим туалети. Питаю:

— Не повтікають? Віддай револьвера. Він простягає кобуру з поясом. Каже:

— Не повтікають. Я їм поясню, що ми в оточенні між фронтами. Довкола нас — полон. Усі ми в полоні у смерті.

— Так, Фріце, — погоджуюся я, — втокмач їм це як слід. Ти ж бачиш: вони сліпі і безтямні.

— Як моя бідна неня, — сумно погоджується Фріц.

Через кілька хвилин, обливши обличчя теплим розсолом сірководню з надр Мармароша, посвітлілі полонені з'юрмилися біля ніші з продуктами. Фріц розлив їм пригорілий трунок з фляги, видобули з піхов ложки, розмочили в кип'ятку хлібці, висадили на підвіконня казан з вареною картоплею.

— У нас народилася донечка, — оголосив Фріц, ніби йшлося не про нього з дружиною, а про всю команду. — Жінка хоче, щоб ми її звали Кароліною.

Полонені згідливо захитали головами.

— Лейтенант каже, що ми тут поживемо трохи.