Три хрести - Сторінка 3

Хто запустив у мене цим уламком? Сам Господь? За крамольні помисли/ Спасителю, за що?

IV

Побачивши білу целулоїдну обкладку довкола жовтого обличчя глухонімої, скорботно випнуту нижню губу, милиці уздовж тіла і нерухомо випростані ноги, я зметикував, що вона — господиня молитовні. Це скривджена долею недомучка, самопострига і навряд чи народила вона Фріца й Ернеста в пишноті здоров'я та молодих жіночих сил. Молитовня — її спадкова вітчизна, тут вона привела й дівчинку, сестрицю братів Дорфманів, яка живе в помісті Ернеста. І глуха наймичка — якийсь виносок родини. Тут все пахне закляттями і таємницями.

Доки я оглядав скит, Фріц з другим німцем — Петером Краузе — настелив на кросна пару дверей з фахверкових будиночків у кінці яблуневого саду, влаштував лави із ялових пробейцованих брусів, висадив на імпровізаний стіл казани з картоплею і кип'ятком та банку з'повидлом. Полонені видобули з ранців ложки і алюмінієві кварти, розсідалися снідати. Фріц виніс із притули гірку тарілок.

— Прошу. Що Бог послав...

Полонені потуплено наобирали собі по кілька картоплин, густо присолили, зачерпнули кип'ятку. Глухоніма гріла долоні над гарячими бульбами в подолі чорної спідниці з битого сукна. Глуха наймичка поклала перед нами кілька бляшанок тушкованої яловичини.

Чи міг я коли-небудь сподіватися, що війна мене закине з-поза чорної завіси в цю яму-криницю, цей каньйон, цю Фріцову долину, цей гріховно-монаший кремль у відрогах Карпат? Якщо Гітлер подивиться на схід, сказав вождь народів, то він побачить Сталіна. Сталося так, що Сталін кинув оком на захід — і народи почали війну з народами, а вождь у лазні терпить муки від березової мітелки, не здогадуючись, що якийсь жалюгідний лейтенантик не знає, чи він Фріців переможець, чи Фріців полонений.

Із захристії лилося фіолетово-рожеве сяйво кольорових шибок забутого храму-фортеці. Усі ми були його невільниками, і я помітив, що зі смаком ласуємо вареною в мундирах картоплею, забувши, що носимо мундири, й не думаючи про те, що нам потрібно кудись звідси рушати. Ніхто нікуди не збирався, ніхто не хотів ні кроку зробити за обрамлені фальшпорталом ковані двері оборонної вежі без бійниць. Ми купалися в насолоді, посьорбуючи кип'яток з яблучним повидлом, і готові були запасти в параліч, як глухоніма Фріцова мати, щоб нікуди не йти, залишитися тут назавжди.

Я, на відміну від інших, містично побоювався потикатися за мури вежі, бо на мене звідкілясь упав уламок цегляної кладки. Бо справді: якась станинська дивина. Я нікому не спричинив злого і нікого, крім божевільного полковника, не вбивав. Той, у дзоті, сам собі кулю пустив. І на рингу нікого до смерті не повалив. Найбільше — пошкодив ребро, перехнябив щелепу, розсік брову...

Фріцова матінка вмирає від безруху і мовчання. Як умирають люди і народи від мовчання, мені не треба пояснювати, я це бачив і ще побачу. А от що таке бездіяльність, ми мусимо, приречені звідати. Німці вивозять літаками у зцепі з планерами офіцерів, а солдатська орда з наземною технікою йтиме не один день і не одну ніч. Зачистка триватиме й після того, як упаде Берлін. Верховний пожертвує фронтами, щоб узяти "лігво фашизму', перш ніж союзники форсують Одер. А тут підчистка живої сили триватиме, доки під трупами не зогниє плато до рівня світового океану. Після війни сучасники оглядатимуть новий зріз планети, нашарування органічної і неорганічної матерії.

— Той білий кінь під полковником — мій кінь, — каже Фріц Дорфман, власник факторії, де ми заночували.

Мене зло бере. За свої тридцять п'ять років я у великій, найпередовішій країні світу білого коня і не бачив. А він мав і має за чим шкодувати, фашист нещасний, думки мої нечестиво-грубі й немилосердні. Якось мені трапилася книжка з грубим початком (німецька! в перекладі...). І я ту книжку викинув не читаючи. Але моя уява опаскуджена поґвалтуванням глухої наймички групою полонених, і думки мої без росинки цноти, потік смердючого лайна.

Він з'явився на білому коні, мов привид: півкрупа коня — в кущах, а він з півконем над обвідною канавою. Ми щойно перебралися через напівобвалений віадук, вишикувалися рядочком відлити. Я закотив члена, подумав: натерли штани. Мабуть, в усіх натерло. Здолали сорок кілометрів. І в цю мить він з'явився. Фантастика! Всі отетеріли. А тут ще граната в руці, піна на губах і команда "Zurück!", "Vorwerts!" Роздерло душу. Колись я собі думав: якщо народ — маньяк, то вождь — маньяк. Народ ще здатний схаменутися, а вождь-маньяк — ніколи! Якщо божевільного полковника солдати не вбили (а я сам бачив, як це буває), то солдати теж збожеволіли. Ясських оточенців зітруть на м'ясо. Отаких зайців на бубнах Гітлер поклав під Сталінгадом два мільйони. Потім два роки горіли трупи в старому млині над Волгою. А фон Паулюс здався в полон, і Пастир всіх народів не виміняв маршала на сина.

— Гарний був коник, — утрамбовує свій жал и к Фріц Дорфман. — Білий...

Пішов по колу, майже співчутливо думаю я. Коло — символ вічності. Астрономи стверджують, що довкіл врівноваженої гравітацією замкненої сонячної системи коловими орбітами рухаються планети Вічного існування життя. Недарма люди зробили коло і хрест знаками вічності. Навіть маленький космос Дорфмана зберігає в підсвідомості цю траєкторію (за що в нас так не люблять Фрейда?..).

— Білий був, як молоко...

— Що тут було колись? — питаю Дорфмана, розкладаючи перед собою мапу-двадцятип'ятитисячку. Я взяв з полковника шкіряну бріфташку з мапою Трансільванії, на ній скит позначений маленьким зображенням середньовічного замку.

— Що тут лише не було! — чогось втішено мовить Дорфман. — І старогрецька доантична факторія, і після-античний візантійський форпост, і лютеранський монастир, і опікунський лазарет для божевільних... — Фріц зневажливо махає рукою. — Всього не перечислиш. До війни археологи щоліта наїжджали на розкопи. Знаходили такі дивовижі!.. Під баштами сім ярусів льохів, причому вода з Сомешу не підтопляє. В туалетах, я вам потім покажу, б'є потужний струмок з граніту. А де гаражі, були природні гроти, їх перемурували, бо в них губилися люди.

— Я все повинен обдивитися.

— Прошу... Ви за професією хто?

— Вчитель фізики. Математики. Астрономії і... тренер з боксу.

— Гарні неполітичні професії.

— За що не помилували Джордано Бруно і Галілея.

— А Ейнштейна не вважали фіглярем від науки?

— Цю гільдію завжди переслідували. Люди бояться невпізнаного. Якби їх не сковував страх, то давно вже пізнали б Господа, який створив їх за своєю подобою. Страх — низьке почуття.

— Так. І підле.

— Мудра людина завжди ризикує між недоумками, — розважливо докинув другий німець з-посеред полонених, Петер Краузе. — Або має шанс заслужити те, що ми називаємо die Strebekatze ziehen". "Стати на ножі". — Він теж розмовляв ламаною українською.

Я чекав, що німаки стануть моїми запеклими ворогами, а вони несподівано почали мені годити в такт. За правом господарів чи тому, що я Іван не-російський? Ще завербують мене в Ганси. В обох були сині-пресині очі, обидва тонкогубі й худорляві, обидва з довгими нервовими пальцями й майже одного зросту. Поводилися з гідністю, манери видавали принаймні дрібноаристокра-тичне — не бюргерське — походження. Цікаво, як вони відреагують, коли я запропоную новий сорокакілометровий марафон?

* * *

Я тихо обминув закляклу перед каміном у позі противника глухоніму Карлову матінку, вийняв тісно загнаний під клямри держак від армійського заступа, озирнувся, коли скрипнули дубові двері. Ніхто з полонених не ворухнувся. Так само непорушно куняла на тлі полум'я глухоніма. Я побачив у кутку каміна вчорашні казани: Карлова матуся варила для нас бульбу і гріла воду на кип'яток. Я вийшов у темний присінок, навпомацки добрався до веранди. Надворі панувала сіротуманна тиша, навіть пташки не щебетали, каньйон — мов колодязь, подумав я і став обходити будинок. Щось подібне я бачив у Галичі: церква Пантелеймона! Не замок, не фортеця і не божниця в звичному розумінні цього слова. Три напівкруглі вежі — залишки якоїсь древньої оборонної споруди. Веранду і присінок добудували, очевидно, перед війною на рівні хорів. Влапггували перекриття з могутніх двотаврових рейок...

Вчора, коли ми добилися сюди, вже смеркло і я не роздивився, куди нас привів Карло Принц — один з полонених, які вирішили переховатися в садовому льоху, бо в цих місцях народилися, виросли, усвідомили себе вільними людьми, мали тут землі і родини. А Карло володів ось цими кріпосними мурами, тут мешкала його вагітна дружина з глухонімою черницею і його ж, Карловою, матір ю.

На плато, на воєнному цісарському тракті, десь на повороті скреготнув гусеницями танк. У каньйоні скрегіт видався зойком...

У мене продиктована смертю чутливість до звуків, хоч музичного слуху катма. Особлива звукова пам'ять на клапане гарчання танків. Це просто якесь наслання. Я чую танки за десятки кілометрів, коли їх не чує ніхто. Мені здається, що ця моя особливість проявилася з вродженої хитрості: ось де, мовляв, захист, безпека — і просуваєшся, на місці не стоїш, і накази виконуєш, і куля тебе не просмалить. Тому я так похолов, аж здригнувся від жаху, побачивши кінного німецького полковника з протитанковою гранатою в затиснутому п'ястуці. Я його не хотів убивати, але розстріляв довгою автоматною чергою до останнього патрона в диску. Обличчя в полковника було бліде, перекошене й запінене, як кінські вудила, він верещав "Zurück!" — і я його скосив кулями разом з конем. Коня мені шкода... та й себе мені шкода. Не хочу бути пораненим. Нехай вже краще вб'ють...

Карлова оборонно-культова божниця з криницею-журавлем огороджена сірим штахетником, далі, за вигином, каньйон розширюється понад яблуневий сад, басейн зі стрімким водо гра гм і Сомешем в невеличку долинку, на ній засклений квітник, стадіон, ряд дерев'яних колиб, продовбані у скелі гаражі, очевидно, до війни тут зупинялися туристи, і на другому поверсі, мабуть, не келії, а світлі кімнати-галереї для знатних заїжджих. Ба й каміни змонтовані для обігрівання верхніх приміщень: дим виходить з напіввеж, покружлявши в цегляних каналах обох ярусів. Палять дровами, цього добра вистачає над обривами каньйону.