Три хрести - Сторінка 4

- Андріяшик Роман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Росте переважно береза. Живуче творіння Господнє, тримається мало не на повітрі, на грізних гранітних шкарпах, над урвищем.

* * *

Ми ішли гусачком, слід у слід, як по мінному полю, тільки я тепер тримався позаду метрів за п'ять, щоб повалити можливого втікача автоматною чергою. Я давав команду через кожну годину ходу. Полонені сідали рядочком на якомусь узгірку, вошкалися, ставали до вітру, нагиналися до потічка набрати у фляги джерельної води з гір, а струмків було без ліку, як у Карпатах в Україні, на

Поділлі, ба навіть у ярах-стоках упродовж Лопані. Тільки на Трансільванському плато усі декорації природи були далеко грізніші, мінялися набагато несподіваніш і виписувалися на мапі якимись китайськими ієрогліфами. Та й увесь масив Карпат виглядав наче написаний таємничими знаками небесний заповіт землі, де діяли особливі правила, закони і традиції, не властиві іншим регіонам планети. А річка там круто міняла свій біг між виступами узгір'я, наче теж хтось писав цим нестримним водяним стрижнем чи прощу, чи молитву, чи пророцтво. Таємничість цих природних сцен швидко міняли думки і спогади, хотілося вернутися згадкою в дитинство, до самого Бога і безтурботних хоралів воїнства небесного, бо й справді у вухах звучали якісь наспіви, мелодії мінялися все на кращі й незабутніші, як перед першим причастям у золотому храмі з міріадами запалених свічок і різнобарвним сяйвом вертепів, запахом воску і ладану та якимось неясним рухом у захристії, де священики, зодягаючи ризи, чи повторюють писані служби, чи, кожний по-своєму, одверто розмовляють із Творцем Всевишнім. Тут не пасувала б зброя, забруднені вошів'ям мундири і перехняблені пілотки над чолами людської сльоти-зне-долі.

Солдати зітхали і стогнали з голоду та втоми; од невідомості про щось кректали, бо не було зрозумілих слів на їхніх язиках, як не було увиразненої пам'яті в думках чи світла в поглядах очей: синіх, карих, темно-тернових, безбарвно сірих, як день у глибинах каньйону, який чигає смертю з-поза кожного стрімкача, чатує, мов кіт на здобич, снайперським оптичним прицілом та розривною кулею, що разить каліцтвом і довгим конанням у крові та болю, коли просять: братчику, добий. Господь простить і я прощаю; добий і забудь, а сам іди; іди, тут небезпечно.

Містичний кінець кінця особливо підкреслюють голі, зелені від прадавності обеліски-скелі. Гори взагалі щось знають про смерть і печаль; ці карнавальні пізнання стікають з них в ущелини та провалля, як березовий сік — холодний, із запахами надр й немовби цілющий та підступно, гострий різкий, непередбачуваний за порою і мотивами віку.

Ще я розумію, що полонених шокує танковий гул з військових шляхів на плато. Він несе їм тільки страх та безнадію, докучає нікчемністю людської смерті і безпам'ятством історії в історії, якій важливо, хто переміг, а не хто поліг, немає значення, скільки загинуло, бо головне — скільки взято висот, зруйновано сіл і міст, висаджено мостів, захоплено чужої території, узято в полон сьогодні, завтра, за два-три-десять років бездарної бійні невідомих солдатів.

* * *

Наше очікування притупилося. Наше буття не міняється і повторюється в думках і відчуттях, наче не мало початку. Нічого не стається, ми ходимо довкола власної осі, і це добре. В чомусь наше утвердження триває, ми вживаємося, втопчуємось самі в себе, утоптуємось, як весняна стежина під босими ногами. Ця стежка має кілька живильних спогадів, отже, вона не болісна, мов несправжня, її не кортить вирівнювати, розширювати, бо все, що проминуло, стало фактом, який не можна ковтнути ще раз і ще раз. Це проспівана пісня, це прозріння, яке відбулось, усе непоправне, на яке можна зважати і не зважати, мов на марноту марнот. Це все, що в минулому, може стати Різдвом, правилом, традицією чи вічним нещастям. Минуле обростає кораловими рифами, жабуринням, заноситься намулом, плином життя, який, як і час, не можна зупинити чи спрямувати в інший бік. Ми не можемо того, чого не можемо, змудрував один великий безбожник, не розуміючи, що це було написано на скрижалях первісних заповідей. Чим більше узагальнення, тим менше істини. Літописи розцвітають. Камінь оживає. Але протилежністю стає не все. Вічність нездатна переродитися. Людська думка — вічна. Порожнини не буває. Г чорне стає білим. Цей факт називається вічністю. Ця реальність ніколи не стане культом, а ось те, що міняється, хочеться культивувати, мовби стримуючи, обмежуючи вічність.

Наше очікування — обставинне, штука неприродна і гріховна, бо культивує стояче болото існування, яке ще можна назвати животінням. Животіння не є формою існування. Хомут на шиї — не спосіб існування вола, а тільки закляття, лише знаряддя, пристосоване до шиї вола і посторонків, які тягнуть воза. Це названа причина, опред-мечений зв'язок віддалених явищ, які не мають спільних рис. Хіба можна стверджувати, що війна погвалтувала глуху наймичку Дорфмана? А так воно і є, хоч Фріц спав з молодою наймичкою до війни і навіть далеко до війни, коли дівчині було тринадцять чи й менше, та була вже в неї цікавість до протилежної статі. Мабуть, її паралізував страх, але вона, зрештою, покірно віддалася Фріцові, і це єднання отримало продовження, стало нормою і потребою, а тепер глуха не перечить групі полонених й, можливо, їх жаліє, по черзі гладячи спітнілі чуби. Отже, причина далеко звідси, війна — тільки умова, винахід для падіння у тартар, де свобода не поціновується як найвище людське щастя.

Є люди, наповнені брудом предковічних кривд. Ці люди невиправні, як сам гріх в образі сатани. Ці люди без кровопускань з ближнього нездатні існувати, їм невластиве відчуття свободи, їм служить за виправдання навіть добро, яке вони зворушено споглядають, навіть зронюють сльозу замилування, ці люди на добродійство неспроможні, бо їхня душа у вічній тузі за злом. Вони покидають світовий лад у безпам'ятстві, як безживний камінь і вічні айсберги без ознак життя. Це мерці, заморожені конденсати, не запліднені Творцем. Може, це й матеріал життя, але проминуть тисячоліття, поки їх воскресить жива думка, потрібні нові й нові зледеніння, щоб вони запульсували відчуттям власної доцільності в плині життя, власної потреби і спромоги стати святим духом творення у спадках творення. Тут відродження — пустий звук, холодна порожнеча, де не прослуховується жодне енергетичне поле і не звучить музика усесвіту, яка народжує думку, слово і акт творення творива в процесах удосконалення у всеосяжній гармонії космосу, яка не допускає порушень законів мегафізики та перенасичень мікроси-лами відносно спокою в майбуттях.

Здається, я таки дуже осерджений на людину-посе-редність, тим паче нікчему і огидне лайно довкілля. Тому зберігаю свої медитації в глибині серця і роблю вигляд, що мене поглинула верхоглядська незворушність, огорнула щитами непроникності й непередбаченості. А загалом це впливає на людей, це мій захист, непробитна оболонка, китайська стіна, мені з цим живеться доволі стерпно, і нехай так триває день, ще тиждень, місяць, рік, століття — до нового пришестя... Коли воля Твоя. Це моя оправдано-пошла суть і пошляцька сутність, між берегами неба і землі, де панує безтілесна задума тривог.

* * *

До неї від сили три-чотири кілометри, але бачу завал на вузенькій доріжці під навислими скелями, де закінчується Карлова долинка над рікою. Мабуть, до гамован-ки з плато веде не позначена на малі стежина чи дорога, бо як добираються до шлюзів бокораші? А на плато, мабуть, не позначене на мапі поселення, бо звідкіля братися бокорашам? Очевидно, полковник з конем добирався з плато ще при розумі, а в каньйоні здурів. Я його мусив убити, бо він міг повбивати нас, адже я зняв з нього ремінний пасок з кобурою і револьвером та двома обоймами. Зрештою, божевільного з іншого світу я не міг провадити з командою, вони й без цього небезпечні, пильнуй, та не вір. Навіть отому українцеві не вір. Воював у дивізії "Галичина", утік з-під Бродів, пристав до німецьких дезертирів...

Ні, полковника я мусів застрелити. Останні його слова

були:"Уошег£з!М irtut.. weh..."1

Полонені не втікали б на північ, адже там наші тили. Вони б утікали сюди, проти течії Сомешу, — десь там у верхів'ях їхні домівки. Цілий збрід потрапив до наших рук: два німці, два угри, два румуни, два поляки, два чехи, українець і хорват. Усі якось вживалися до війни на те-рені Семигородщини-Трансільванії. Схоже, втікачі чи батьки їхні, а чи діди-прадіди втікачі, це навіть з ликів можна прочитати. Хитрі і підступні, демонструють смирення, але не клади пальця до рота.

І цьому не вір.

Він — волиняк. Прізвище — Лучиня. Ім'я — Нестор. Відрекомендувався "Нестерко", і я подумав, що це прізвище, але — це лиш його оунівський псевдонім. Спробував мене агітувати, проте я постукав нігтем по ріжку шмай-сера і він прикусив губу і потупився. Більше ми не зустрічаємось поглядами, хоч я досить часто зупиняюся очима на його обличчі.

* * *

Якщо ми рушимо далі вздовж Сомешу, — а більш безпечної і взагалі іншої дороги не маємо, — то доведеться подолати тіснину від Марамороського гірського масиву, над яким височіє Пєтрос. У Дежі, при злитті Сомешу і Красної, ми сядемо на поїзд, який перетне кілька тунелів, промайне повз Бай-Маре і довезе нас до Сату-Маре, до казарм, де розташовані збірні пункти для полонених у Яссько-Кишинівському котлі гітлерівців. Коли надійде команда з Москви, полонених посадять у телятники, і ми рушимо назад понад Сомешем до Дежа, потім через Бистрицю, Брашов, Плоєшті, Бухарест — до Констанци. Я не вперше супроводжую полонених і знаю, як важливо тримати в голові маршрут пересування від базового місця до пункту призначення. Коли схема твого руху в твоїй голові, ти готовий до будь-яких несподіванок. Але в моїй теперішній ситуації, якщо полонені трансільванці не спробують утікати, я несподіванок не чекаю. Я катастрофи внутрішньо не відчуваю попереду, а це гарантія, що все буде гаразд.

Обмізковуючи який-небудь план, людина обов'язково бачить "в кінці тунелю" позитивний результат. Навіть негідник, який замислив злочин або помсту, неодмінно втішається майбутньою перемогою, а весь процес зондування обставин, обмірковування і прочитання "плану" задуму — це суцільна втіха, яку дав цей оптимістичний прогноз.