Тривіум Харонтіс

Вся історія людини — це історія її кохання.
Джек Лондон

І

Микола Булига, як і всі його товариші-космонавти, людина особливо пунктуальна. Ну, а сьогодні… Він був готовий до поїздки рівно за годину! Це, звичайно, свідчило про особливе, сказати б, виняткове хвилювання. Та й хто, скажіть, не хвилювався перед одруженням? Ось по нього рівно через тридцять дев’ять хвилин заїде Талія, і вони відправляться до Палацу радості, щоб там запевнити і себе, і весь світ… Красивий ритуал, от тільки даремно так встановили, що саме наречена мусить закликати: ходім! Воно, звичайно, має свій сенс: цілковита воля, можливість передумати в останню мить Але коли б не цей звичай, він би на крилах до неї полетів!

Раз у раз поглядаючи на годинника, Микола пружним кроком ходив по великій світлій залі, і радісне передчуття розпирало йому груди. Зупинявся проти дзеркала, торкався гребінцем свого чорного непокірного чуба, поправляв краватку і знову ходив.

Так, так, вона буде… за двадцять одну хвилину, о, вже двадцять, дев’ятнадцять… Ну що ж, у нього давно вже готовність номер один!

Талія… Люба, мила, хороша… Хороша? Прекрасна, чарівна дівчина! Як вона вчора милувалась тією квіткою! Нюхала, розтирала голочки своїми ніжними пальцями і все повторювала: “Тривіум Харонтіс, Тривіум Харонтіс…” Так, він дотримав своєї обіцянки. Сказав — привезу квітку з Марса і привіз. Правда, ця голуба колючка мало схожа на квітку, замість цвіту на ній якісь сині пухирчики, але запах справді неземний. Порівняти його ні з чим. Та й ховалася ж ця рослина під бурим марсіанським камінням…

Так… Тринадцять хвилин залишилось. А які троянди вона подарувала тоді, перед стартом! Ті троянди, власне, й познайомили їх. І хто зна, що він уперше побачив тоді, — чи троянди, чи її очі… Серед величезного натовпу проводжаючих він одразу виділив дівчину з трояндами. Еге, от тобі й квіти… Було мало часу, занадто мало, щоб, блукаючи гамірливими вулицями міста, говорити всякі милі дурниці, наближаючись до головного. Вічність викраяла для них буквально кілька хвилин. І цього було досить. В одну коротку мить він усвідомив, що ця дівчина з трояндами — саме та, яку очікував, та, якої не вистачало для цілковитого щастя, без якої не можна жити.

— Як тебе звуть?

— Талія, Миколо.

— Ждатимеш?

— Ждатиму.

— Я привезу тобі квітку з Марса!

— Ждатиму, ждатиму…

Вони ще встигли обпекти собі губи поцілунком, коли товариші потягли його до вертольота. Ще з люка ракети хотів побачити її — й побачив. Талія була поруч, перед очима, Талія була в серці… Усі довгі місяці польоту крізь космічні глибини вона зігрівала йому душу. “Ждатиму”. І діждалася. От він і повернувся й привіз квітку.

Талія… Тепер він її жде. Отак в чеканні й життя минає, кожен чекає свого щастя, і добре, коли воно не запізнюється.

Три хвилини!

Певне, вона саме виходить з вертольота на даху. Так, підійшла до ліфта. Зайшла в кабіну. Торкнула кнопку. Глянула в дзеркало — кабіна проскочила поверхів десять. Ще десять, ще… Стоп! Дев’яносто дев’ятий…

Микола кинувся до дверей, щоб відчинити саме в ту мить, коли вона підніме руку до дзвоника. Так… Підійшла!

Відчинив двері — нікого.

Промигнула кабіна ліфта. Забула поверх?

Почекав ще п’ять хвилин — ні слуху ні духу. Відчував, як наростає тривога, передчуття чогось катастрофічного, якогось горя, відчував, але терпляче ждав. Зрештою, буває через якусь дрібницю… Та коли минуло цілих півгодини, він не витерпів і підійшов до екрана відеофону. Рука йому тремтіла, коли набирав її символи.

На екрані з’явилось її веселе обличчя. Вона вдома!

— Здрастуй, Миколо! Що поробляєш? Чим займаєшся?

Голос безтурботний, так, наче нічого й не сталося.

— О, та ти кудись зібрався! Може, скажеш куди, якщо не секрет?

Його наче окропом ошпарило.

— Ти глузуєш з мене, Таліє?

На обличчі в неї щирий подив.

— Я тебе образила? Ну, скажи, любий, образила?

— Невже ти не розумієш, що ці запитання недоречні? Раз ми домовились…

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, це вже, знаєш, занадто…

— Миколо, любий мій, ну, не ображайся, прошу тебе, благаю! Скажи — про що ж ми домовились? Не стій, сядь, сядь, отак, тепер кажи.

— Невже ти забула? Про Палац радості.

Він бачив, як вона спаленіла.

— Про Палац радості? Вперше чую… Приїзди — поговоримо.

Спантеличений, Микола Булига поспішив до неї. Вона була наче така сама, як і вчора. В її очах сяяло щире захоплення, голос дзвенів радістю, і коли знайомила з батьками, і коли розмовляла з ним наодинці.

Поїхали гуляти. Побували й біля Колони загиблих космонавтів.

— Ми ж учора отут, на цьому місці, домовились…

Талія подивилась на білий мармур Колони, на бронзові постаті зореплавців і тихо сказала:

— Можливо… Знаєш, Миколо, мабуть, радість зустрічі запаморочила мене, оглушила… Ти не гнівайся, любий, ти ж знаєш, що я… Поїдьмо до Палацу завтра, згода?