Тук-тук... - Сторінка 3

Ех, Наташа, Наташа!.."

Василь Григорович злостився на ввесь той новий, але такий чужий йому світ, що перевернув шкереберть усе дотеперішнє його життя, звів нанівець його як батька, зробив із Наташі (хоч і непартійна) "товаришку На-ту", а із Саші — звичайного пацана, і навіть запах колишньої святості Різдва, Великодня й храмового Спаса тепер ніби одгонив йому нафталіном ("опіум для народу"). Василь Григорович серцем відчував, що ото все — і батьківська камилавка та наперсний, і його власні пенсія та ювілей загинули без вороття. Вони гухнули тоді, коли впав на пішоход з телеграфу двохголовий орел і розбився на друзки, коли злазили по місту з п'єдесталів чавунні царі, міністри й діячі!..

Спочатку ще можна було сподіватись повороту (це тоді, коли — "лімони", "всі на боротьбу", транспорт, вугілля, тиф, матроси, поляки, Врангель і бандитизм). Тоді Василь Григорович — на обличчі скорботно-серйозно, а в душі — смішком-злістю:

— Зруйнували державу, сукини сини! "Весь мір — до основанья"...

І Василь Григорович ладний був щипати свою долоню за те, що в лютому 1917-го вітав революцію: радів чомусь з дурного розуму.

Але з пекла, з руїни, із зубожіння, під свист куль і грохоти снарядів повстала знову держава. І лавина, що палаючим огнем знищила на своєму шляху все попереднє, тепер заскориніла, стала твердішати, стала холодна й непорушна. її оперезав новими дротами, зв'язав державним апаратом, поштрикав скрізь ячейками, уповноваженими, агентами той самий, що — шкуратяна тужурка, "негайно виконати" або — "в Чека — до стінки"!..

Василь Григорович відчув безсилість своєї злості. І цей Загорулько, один із тих, що — "негайно виконати", — зможе, так-так! безперечно, зможе: не два аборти Наташа зробить, а чотири, п'ять, вісім, поки не скаже товариш Загорулько: "Вопрос ісчерпан". А коли б Наташа й породила від нього, то все одно: буде — молодий ленінець, жовтеня, піонер, тільки не звичайна, хрещена дитина. Буде так, бо — з цим треба погодитись, але батьків наперсний, колишній Спас і можлива пенсія не дозволяють... Василь Григорович може тільки безнадійно і мовчки, винувато й боязко скоритись...

З сіней почулося три голосних удари кулаком у двері, Наташині кроки, рип заржавілих петель, і в сусідню кімнату твердою стопою хромових чобіт увійшов Загорулько. Василь Григорович одразу впізнав його певні, трохи важкі кроки і спокійний, хрипкуватий від доповідей, зборів і команди голос. Василь Григорович насторожився. Його серце на мить дало перебої, а потім він пройшов по кімнаті, щоб заспокоїтись, сів знову на стілець, але серце зараз же од било: — Він, він... Василь Григорович рішуче висякався в стару з блакитною окрайкою хустку і вийшов до Загорулька.

Загорулько незграбно і ніби стомлено розвалився на старій канапці, перекинувши ногу за ногу, і, не встаючи, привітався:

— Здорові, папаша! Ну, як там?

Наташа скрушно глянула великими світло-карими очима і ображено перервала:

— Троша! Скільки разів казала!..

Загорулько відповів погодливо-усмішкуватим поглядом, але виправився:

— Що у вас, Василю Григоровичу, про радіо говорять? Скажімо, фотографія, приміром, і знов же таки концерти з Москви? Кажуть, що і в нас незабаром буде?

Василь Григорович поклав на коліна долоні й, наче виправдовуючись за телеграфні порядки, тихенько відповів:

— Розуміється, це правда, могло б бути й радіо, але тільки ж у нас, знаєте, як це завжди...

Наташа сторожко обернулась у його бік, і Василь Григорович, перелякавшись, замовк. Загорулько ляснув рукою по краю шкуратяної тужурки й опуклості "галіфе" і, підбадьорюючи, кинув:

— Нічого, все буде... — він знову хотів сказати "папаша", але опам'ятався й витримано процідив: — Василю Григоровичу!.. Пройшли, можна сказати, фронти, а тепер — "пожалуйте бриться": господарче будівництво і знов же таки — культура. Але радіо — це, безперечно, да, без нього ніяк до комунізму не можна... От, скажімо, комети всякі, там теж, кажуть, люди є, а як з ними зв'язатись — "смичку", так би мовити?.. Звичайно, наука не дійшла ще до цього, але я певний, що тут без радіо не обійдеться.

Загорулько сказав останні слова переконано, як знавець справи, він задоволено глянув на Наташу, закинув чобіт вище коліна й закурив цигарку. Потім пригадав і простягнув коробочку Василеві Григоровичу:

— Прошу!

Василь Григорович узяв трьома пальцями цигарку й, розтрушуючи на штани попіл, прикурив від Загорулько —вої, а Загорулько казав далі:

— Ну, а якщо тільки з планетами, Юпітерами там усякими і взагалі — зв'яжемось, тоді — бери Бога за бороду! Амба всяким дурманам!

Наташа, прищуливши око, глянула на батька, Василь Григорович ворухнувся на стільці, проковтнув слину і сказав:

— Будь ласка, пийте чай. Наташа, присунь цукор. Йому хотілось заперечити Загорулькові щодо Бога,

але пригадав Наташине застереження і переступив на інше:

— З українізацією, знаєте, нам біда. От мені вже, слава Богу, 52, а йди вчити — речівники, голосівки... І як це так, не доберу — в нас же тепер Інтернаціонал, сказати б, і тут вам — "мова". Воно, розуміється, федерацію нам треба, от, наприклад, РСФСР, тільки навіщо ж націоналізм?

Загорулько не без задоволення глянув на вилиски своєї тужурки, що тьмяно відповідали гасовій лампі "ампір", і хитро посміхнувся:

— Так-так... Василю Григоровичу (Загорулько давно вже одвик називати людей по батькові і йому знову настирливо чіплялось до слова й хотіло вистрибнути на вуста "папаша", але — чудна Натка! Ображається!..). Учіться! З нового року буде поголовна українізація. В нас на партконференції ("в нас" — у Загорулька виходить поважно, многозначно і з притиском) так і сказано було — всі повинні українізуватись.

— І комуністам теж? — щиро здивувався Василь Григорович. Загорулько спустив з коліна ногу і трохи схилився наперед:

— Неодмінно, неодмінно, Василю Григоровичу! Комуністам — в першу голову. З цим не жартуйте. Без українізації ніяк не можна: "смичка" і національний вопрос! Це неодмінно.

Загорулько пересів до столу й підсунув склянку. Василь Григорович поцокав ложечкою об блюдце й замислено проказав:

— Церква теж українізується... Наша — Миколая, на розі, вже другий тиждень править...

Наташа з мукою подивилась на батька. Завжди після таких розмов Трохим глузував з нього, з її сім'ї, і в його голосі бриніли тоді разючі нотки своєї переваги; від цього було досадно й боляче. В такі хвилини Наташі здавалось, що Трохим зовсім не той, як уявляла собі його колись. Це було там, у залізничній їдальні, на мітингах, куди Наташа приходила із свого головного складу по газети. Тоді був Трохим — сміливий, рішучий, і його міцне тіло в шкуратяній тужурці, мов виковане. Наташа відчула, що цей Трохим — з того загону одчайдушних, напівказкових людей, що однією рукою перевернули світ. З того часу Наташа ходить до жінвідділу, на делегатські збори і в клуб. Бо ті люди мають вивести всіх із брудних конур, з темних льохів, з-під сороміцьких компліментів адміністрації — в невідомі, прекрасні, майбутні дні.

Але Наташа тепер погодилась: хай не дійде вона за свого життя до тих далеких, замріяних днів, аби Трохим був такий, як тоді. Сміливий, дужий і добрий. Це буде заклад тому далекому, прекрасному... Наташа спробувала затушкувати батькові слова:

— Трохиме, ти завтра будеш у нас на відкритті кутка доброхему?

Загорулько недбало кинув:

— Мабуть, — і заходився коло Василя Григоровича: — Кажете — церква українізується? Ого-о!.. Вона ще не таких коників викине, аби й надалі дурман розводити. Що таке, так би мовити, з наукового погляду церква? Самообман! От, скажім, Вишня в газеті пише (як це в нього?) — "Святителю отче Карле Марксе, моли Бога за нас"... Ха-ха-ха. От встругнув!

Наташа вже нічого не казала, вона втратила ініціативу і безнадійно спостерігала, схиливши на руку голову. Одначе Василь Григорович на цей раз не втерпів. Він схрестив на столі долоні, потім одсунув склянку, кашлянув і сказав:

— Я, товаришу Загорулько, де в чім не можу погодитись. Релігія, бачите..

Загорулько перебив його:

— Та що ви, палаша! Вам треба антирелігізуватись. Наташа промовчала.

— Бо коли* власне, розібратись і подумати добре — що тйке релігія? Дурман! І знов же таки, візьмімо, мощі ~ порохнява. Якби їх, понімаєте, на повітря витягнути і потім фукнути на них добре — нічого б не залишилось! Перед наукою, папаша, всяка релігія засипеться!

Наташу часом корчили кострубаті Загорулькові слова (4 класи гімназії скінчила, а потім через бідність не можна було, зате на столі лежало "Самообразованіє" і "Гимназия на дому"). Тоді Наташа намагалась переконати себе і пробачити: "Трохим раніш за вантажника був — нема нічого дивного. Зате ж..."

Василь Григорович востаннє ковтнув із склянки, глибоко зітхнув і, щоб не зайти в розмові далеко, встав:

— На службу завтра, вибачайте... — він сунув свою руку в дебелу Загорулькову долоню і вийшов.

Наташа полегшено зітхнула й налила собі чаю.

— Троша, навіщо ти починаєш про релігію? Однаково ж — не переконаєш старого...

Загорулько почув, що й справді "папаша" був зовсім отут зайвий, але він моргнув до Наташі:

— Нічого, треба затнуть папашу!

— ї потім це знов "папаша"! Я ж просила... — але Загорулько не дав їй скінчити. Він миттю підсунув свого стільця до краю стола й, охопивши сильними руками Наташину постать, затулив поцілунком їй губи.

— Ну-ну, не гнівайся, не буду...

Наташа відповіла йому ніжним рухом губів, і на лиці їй зайнялася усмішка.

Загорулько випустив її з обіймів, подивився на годинника і спокійно промовив:

— Ляжемо, Нато?

Наташа хитнула головою до кімнати Василя Григоровича:

— Батько ж ще не спить...

Загорулько безжурно посміхнувся й махнув рукою:

— Аг, папаша! Ну і хай не спить. Нато!..

Він знову стиснув її крихкотілу постать, і Наташа безвільно одкинула на Загорульків лікоть голову і завмерла.

Василь Григорович увійшов до своєї кімнати, але спати не ліг. Він сів при своєму столику, де не раз штопала колись панчохи Катерина Сидорівна, і замислився. В його ушах ще розлягався грохотами упевнений Заго-рульків голос і сам Загорулько, наче необмежений владар над Наташею, Василем Григоровичем і всім теперішнім життям, стояв уперто перед очима і глузливо посміхався: бери Бога за бороду!..

Василь Григорович стискував свої думки і одганяв їх, боячись блюзнірства.