Тук-тук... - Сторінка 6

Але телеграфіст із нової зміни перервав:

— Охота — морочитись! Все одно завтра скорочення. Кидайте...

Василь Григорович раптом розшифрував усією душею зміст телеграми про скорочення і зів'яв. Справді, навіщо працювати, коли завтра за прізвищем Гусятинський з'явиться чорна чорнильна крапка, і перетнеться назавжди те, що тягнулося 32 роки! Не треба більше...

Василь Григорович глянув ще раз вогкими очима на "Морзе", світлу, простору апаратну й вийшов.

А сьогодні Василь Григорович знову прийшов на телеграф. Правда, він надаремно тиняється тут: наслідки скорочення буде відомо лиш завтра, а сьогодні його зміна має спочивати. Одначе якийсь внутрішній неспокій, від якого холоднішало на серці й тиснуло в животі, прибив його зрання до знайомого коридору, високих стін і великих вікон.

Апаратна сьогодні вилюдніла. Гуртками розійшлись по коридору телеграфісти й пошепки перемовлялись, наче за кабінетними дверима завідувача, де засідала комісія, вмирала безнадійно хвора людина.

Василь Григорович навшпиньки пройшов повз кабінет, полохливо, наче сподівався відтіля удару, зиркнув на двері і приєднався до гурту.

Жінки нервувались і хрестили під пальтами груди, чоловіки стояли серйозні й похмурі. Хтось передавав якусь новину, прийшов старший і гукнув чергових до апаратів, нарешті засідання перервалось.

З кабінету вийшли зморені від тютюну й сидіння люди, і корцдор трепетно-допитливими очима повернувся до їхніх вимучених облич і завмер.

Тільки один Рябошеїн вийшов, як і завжди, спокійний та урівноважений. Рівним голосом він звернувся до телеграфістів:

— Товариші, ви надаремно чекаєте. Списки скорочених буде вивішено завтра.

Телеграфісти, одначе, постояли кілька хвилин, наче сподівались іще чогось, а потім, незадоволені, поволі почали розходитись.

Василь Григорович зайшов до бухгалтерії і одержав свої сорок карбованців за останній місяць. Він пильно перелічив гроші і сховав кудись у середину, за гімнастерку. Потім оглянувся ще по коридору і пішов.

Січневий день безсніжної зими, поспішаючи, пакував свої вбогі лаштунки, і на вулиці темнішало. Василь Григорович флегматично човгав додому. Йому хотілось тепер тільки одного: лягти і заснути, спати довго, спокійно, щоб ніхто не турбував його і нічого не снилось. Але Василя Григоровича наздогнав Балабай.

— Куди, Василю Григоровичу, прямуємо? Василь Григорович болісно посміхнувся:

— Так куди ж мені більше — додому...

Балабай зрозумів: куди ж його більше йти, як скорочують? 1 він співчутливо хитнув головою:

— Да, крутять нашим братом, крутять і не питають! Ой, надоїло, ой, надоїло ж!.— Жовтуваті Балабаєві вуса сердито смикнулись на голене підборіддя, але враз жваво випнулись угору: — Пивця б випити, Василю Григоровичу?

Василь Григорович не чув: розсіяним поглядом він дивився в осяяну електрикою перспективу широкої вулиці. З обох боків уже світилися пишні вітрини крамниць, паштетних і пивниць. Тендітне світло кольорових лампочок розливалося по дорогих оксамитах, шовках, перкалю, модних пальтах і вабило перехожого від зборів, біганини й компаній до комфортабельного, ажурного життя. Василь Григорович тужно глянув на гладкі ковбаси, пляшки вина й кучу оселедців, що ладні були кожної хвилини стати до послуг грошовитому і зітхнув:

— Як усе ж таки одмінилось життя...

На мерзлий тротуар із пивниць долітали розбитими: скалками сміхи скрипки й непівське хрипіння контрабасу. Чхати освітленим вікнам і жижкій музиці на скорочення штатів, доповіді, виробничі плани і все те, що обмірковують і висиджують за дверима кабінетів, комосе-редків і клубів! Музика грає, вилискують ковбаси, і звабно розсівся торг — на сьогодні. Сьогодні є вільний торг, базар, театр, казино... а завтра — байдуже!..

Балабай, підпустивши у голос тепла й щирості, сказав удруге:

— Дак ходім, Вася? Чорт його бери все! Випиймо... Василь Григорович блимнув здивованими очима і не

зрозумів. З того часу, як бахнула революція, він не розкидав безоглядно грішми. Василь Григорович навіть не припускав думки зайти до пивниці. Але Балабай уже одчинив до пивниці двері й штовхав його під лікоть.

— Та ну там! Випиймо! Пивце, Вася, це брат, така штука...

Василь Григорович раптом подумав: "А й правда — завтра буде вивішений список скорочених з штатів, буде поплутаний чергами соцзабез... Все одно..." — і погодився: — Та що ж, зайдімо, мабуть, Гаврило Митрофано-вичу...

IX

Вони переступили поріг відомої пивниці "Костік" Балабай, як свій чоловік, пройшов по залі, заторохкотів стільцями й вибрав затишного кутка піц штучною пальмою.

Василь Григорович глянув на якусь поганеньку жовтувату картину, несміливо підсунув собі стільця і, підо-бгавши шинельні поли, вмостився. Підбіг офіціант Гришка. На вузенькому Гришчиному лобі, розтягнутих чорними поворозками бровах і чубику канарейкою — вічне запитання:

— Окремий кабінет і дівчинку накажете?

І коли відвідувач замовляє саме це, Гришка солоденько посміхнеться (мовляв, розуміється!), хвисне на радощах серветкою і йде мерщій завішувати в кабінеті вікна.

Гришка знає Балабаєву вдачу.

— Сонька теперя свободная, на кухні біточкі поджа-ріваєт...

Балабай статечно гикнув і, мотнувши дебелою шиєю, критично оглянув Василя Григоровича. Він деяку хвилину мовчки вагався щодо його нахилів і не давав Гри-ЇПЦІ відповіді. Гришка закинув за плече серветку і по-панібратському вперся руками в стіл.

— Можна і Маньку, вона в "Барі" сидить...

Але Балабай поважно спустив на стіл долоню і сказав:

— Ні. — Потім узяв Гришку за лікоть і перегнувся до його грудей: — П'ять пляшечок пива і "горької" дві.

За хвилину Гришка поставив пиво, два бокали "горької" і про очі порожній сифон (на випадок міліція або щось таке: то зельтерська в бокалах, а не спиртові трунки).

Балабай звиклою рукою налив у склянки пива і зараз же спорожнив, потім утер носа і закусив солоним бубличком.

— Тяжке, брат, життя наше, Вася...

Василь Григорович випив дрібними ковтками свою склянку і поклав на коліна руки. Було ніби соромно: Сашу треба вчити і Наташі — пальто, а він гроші на пиво...

— Дехто й уміє улаштовуватись, Вася, — продовжував далі, пирхаючи від пива, Балабай: — От, скажім, Бондаренко: женився вдруге, жінка, знаєш, з фермами (Балабай солоденько підморгнув), помешкання в нього — нічого собі, корова, молоко своє...

Василь Григорович тоскно слухав музику. Вона грала щось тужливе й сентиментально-безнадійне. Коло прилавку сидів власник пивниці Бляхер і визначав з фізіономій, кому із нових гостей треба окремого кабінету тощо. Бляхер — людина практики й комерції. Це в нього — ніби як мистецтво для мистецтва. Він до титли знає обов'язкові постанови губвиконкому, артикули Кримінального кодексу й відчуває неп. Одне тільки заважає Бляхерові — ніс. Він завжди сопе, свистить, випинає з широких ніздрів чорні волосинки, а повітря не пропускає: там поліпи. Через це Бляхер дихає одкритим ротом з маленькими, як сопляки, англійськими вусиками, і, щоб забутись, запихає туди товщелезну цигарку з найкращого тютюну.

В дверях задзвеніли остроги, й увійшло кілька військових.

Бляхер гукнув на мигах Гришку.

— Скажи Ворковичу, хай "матроського" грає, — воєнні.

Подавати військовим пішов сам Бляхер. Його короткі, товсті й криві, як гілляки, ноги однесли незграбний, розляпаний тулуб до стола і назад. Перша скрипка слухняно одрізала скибочку "матроського", а за нею зірвався контрабас і вдарило піаніно. Уривчасті звуки нічними метеликами порхали по залі, по окремих кабінетах і кажанами мчали назад, у минуле, в колишні загородні ресторації, шантани й кабаре. Перша скрипка (Воркович) то вигиналась в'юном, то присідала, наче хотіла когось підсадити, то випростовувалась стрілкою і ладна була розірватись. На спітнілому, чепурному з бездоганним проділом обличчі Ворковича — спогади і жаль: хіба отакій шантрапі він грав колись у "Венеції"! Хіба то — офіцери! Хіба оті повії з залатаними панчохами — шансонетки!..

Ні, Воркович хоче оригіналу, а не дешевенької, Бля-херової імітації...

Поміж столами ходив флегматичний офіціант-грузин. Він зовсім не по-грузинському лисий, на смаглому лиці його сидять два посріблених вуса, а пара чорних очей чомусь не метушиться тепер, не хвилюється і не запалюється. Синя толстовка і штани в чоботях одго-нять першою фазою непу і не пасують до Бляхерового комірця й гостроносих черевиків. Проте Бляхер мириться з грузином: він може іноді стати в пригоді як фізична сила.

Василь Григорович обдивився Бляхера, Гришку, Вор-ковича і подумав: от же розмістились люди, кожний якось живе... І знову густою осінньою мрякою його оповила безвихідна туга. Чому ж він не може зачепитись, чому завтра він буде поза штатом і, замість роботи, посади, справ, буде слизький брук і сіра перспектива міської вулиці?

Василь Григорович опустив голову на розчепірену долоню і схилився до Балабая.

— Ну, скажи мені, Гаврило Митрофановичу, і що воно все значить? От мучили нас із тою українською мовою, потім "Клопфера" завели, тепер скорочують... Для чого воно? Не розумію...

Балабай многозначно моргнув своїми густими чорними бровами і підняв пальця вгору:

— Е-е... Тут, Вася, махінація, система, брат, ціла! Балабай тріснув задоволено пальцями, як знавець

великої таємниці, і підсунувся до Василя Григоровича. Василь Григорович підпер голову ще й другою рукою і знову запитав:

— От, хоч би взяти українізацію: вони ж більшовики. Сказати б Петлюра, гетьман — я понімаю; а тепер і вони ж туди гнуть...

Василь Григорович уставився тьмяними очима в зморщене Балабаєве чоло і ждав відповіді; Балабай узяв його за рукав і таємниче почав:

— Кажеш, Василю Григоровичу, — вони українізацію заводять? Да, да, заводять... А ти помітив, що всі жиди вчать теперь українську мову? Ти думаєш — це воно так собі, спроста? — Василь Григорович, запитуючи, дивився на Балабая. Балабай сіпонувся і схрестив на столі свої жилаві долоні. — Харашо. А тепер ти ж знаєш, Вася, церкви теж українізують? Автокефальна... Найкращі церкви їм скрізь повіддавали. Це ти помітив? Ти чув, як там служать?..

Балабай шепотів п'яним віддихом над самим лицем Василя Григоровича. Василь Григорович кашлянув, прихилився до столу і бережно подивився довкола. Поблизу сидів якийсь флегматичний дядя в картузі з ремінцем і охайно, щоб не пролити, дудлив пиво, далі — військові, чиєсь черево і при окремому столі ліворуч — засмоктані, нафарбовані повії.

Черево поралось коло тарілки з раками, повії блукали оспалими очима по залі й терпляче чекали попиту.

Десь у окремих кабінетах лоскотали жінку, і відтіля долітали сміхи й вереск.