Тук-тук... - Сторінка 7

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Василь Григорович ще раз оглянув дядю в картузі і, заспокоївшись, повернувся до Балабая:

— Ну да, це воно, розуміється, правда все, тільки я, Гаврило Митрофановичу, не розумію...

Балабай задоволено мотнув рукою.

— Помітив же, Вася? Та воно одразу видати, як приглянутись добре!

Балабай підсунув стільця й урочисто сказав:

— Ну, так ось що. Це все — одна лавочка! Понімаєш! — Масонство. О!

Василь Григорович опустив руки й здивовано одкрив рота:

— Цебто як?

— А отак: і комуністи, і жиди, і автокефальна — це все організація. Да, да. Союз такий. По всьому світу своїх сищиків держать. А в Парижі — так їхній головний штаб. Там і протокол сіонських мудреців написано. Чув про них? Інтернаціонал у Москві — то тільки так, про око, щоб з пантелику збити.

Василь Григорович ще дужче здивувався:

— І як же їх поліція там — не того?..

— Не може, брат, поки що: в масках на зібрання ходять. У них, Вася, все потай, шито-крито. От скажім, якийсь із їхніх працює в Іспанії, — то він тільки Іспанію і зна, а хто сидить у головному штабі — про це йому начальник нітелень. Організація, Вася!

Василь Григорович замислено проказав:

— Он воно як!..

А Балабай захоплено казав далі:

— Це, Вася, хитро все улаштовано! Ну тільки дехто вже розкусив. От, візьмімо — п'ятикутна зірка. Ти думаєш — воно так собі, герб аби? А це, Вася, самий що ні є масонський знак: усі п'ять частин світу загарбати. О! Бач, куди вони гнуть!.. А автокефалісти — так ті ще й із римським папою зв'язок держать, щоб у католицтво, значить. А ти ж знаєш, римського папу жиди підкупили, аби їхніх у Польщі не чіпали... Отака, брат, штука!

Музика витинала "Карапета". Ворковичу замало пива, він хоче знову, як колись, — шампанського і під шовками — лакірки, а далі голі ноги, і все життя — як первокласний публічний дім.

1 скрипка в'юниться в тонких Ворковичевих руках, як зухвала, досвідчена шансонетка, і ех!..

Карапет ты бедный, Отчего ты бледный?..

...Бледный, бедный... Ех, життя — копійка! Пий, лясь, трісь, дай!..

Василь Григорович був приголомшений. Над ним наче зависла величезна, як саме небо, таємна всесвітня змова і ладна була кожної хвилини впасти на землю й разом з Василем Григоровичем знищити ввесь дотеперішній світовий устрій. Хотілось не вірити Балабаєві, але Балабай, усім відомо, — чоловік статечний, релігійний і сім'янин. Він перший дізнався, що заведуть на телеграфі "Клопфера" і які вимоги на іспиті з української мови. Балабай дарма не скаже. Та й потім, як це раніш сам не збагнув — українські попи всі поголені і архієрей жінку має, та й хіба ж вони самі в церкві не кажуть — "рівність, братерство"!.. Ну зовсім, як комунізм, тільки ще криються чогось!..

Воркович заплющив натхненно очі, і його смичок, передчуваючи кінець, навіжено застрибав на скрипці й розсипав по залі безліч очманілих карапетів. Офіціантгрузин розстебнув на толстовці коміра й затягнувся цигаркою. Він любить слухати "Карапета", йому пригадується тоді Кавказ, Александровський сад і Тбілісі.

Василь Григорович блимнув каламутними очима по залі, поснув, і чи від музики, чи від пива та "горької" стало ніби легше на душі. Справді, життя — копійка, навіть просто ніпочому. От прийшов би хтось і розчавив. І дарма! Хай... Бо куди ж його там жити далі, як отаке од-кривається!..

— Да, Вася, життя наше, що не кажи, — тяжке, брат. Підкручують, чорти...— Балабай привільно роздув щоки й випустив фонтаном повітря, потім глянув на порожні склянки і гаркнув до прилавку: — Гриша-а! Ще одну... Пиймо, Вася! Чорт його бери все!..

Василь Григорович за одним разом випив аж півсклянки "горької": як отаке на світі пішло — тільки хіба пити... Але глянув на грузина і враз чомусь із гірким сумом подумав: "Краще, тату, що ви вмерли до сіонських мудреців і автокефальної..."

Балабая почало підштрикувати:

— Та що вони, справді, все казна-якої грають! — Він почухав під пахвою, одкинувся на спинку стільця й крикнув до музик: — Ану, пожалуйста, — " Малоросійськоє попурі"! — потім зараз же, почав підспівувати "В кінці греблі".

Воркович утер з чола піт, випив коло прилавка зельтерської і знову повернувся до скрипки. Поправивши краватку, він ловко взяв смичка, і рідна, знайома з далеких вербівських літ, мелодія донеслась до Василя Григоровича. Воркович мобілізував усі свої здібності, і скрипка рцдала, тужила, ламала з нестями руки, одбивала гопака і знову ридала... З туману забуття, через довгі телеграфні роки, перед Василем Григоровичем уставав його власний загублений рай, далека барвиста, запашна Вербівка й молоді роки під батьківським дахом попівського дому.

Ні, то не абиякі верби стоять "в кінці греблі", — то вербівські верби — рясні, похилі, сумні... То не звичайна дівчина "ждала, ждала козаченька..." То чорноока, засмалена Марина чекає поповича за селом коло вітряка... А той же попович — сам Василь Григорович! Сам... Хто він?.. "Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало..."— Українець? А справді?.. Ні, ні, то могло б бути тільки там, під вербівськими вербами, що нагадували гетьманщину й козаків... А тут немає. "Переписувач, дописувач, з огляду" — то не Україна. 1 потім — українізація?.. Це — від сіонських мудреців і штабу! Ні, він не буде тут! Та його й немає тепер, то зовсім інше — "товариш Гусятинський" і скорочення штатів.

Балабай, як опудало, розвалився на стільці й виводив кліросною октавою: "...під Сорокою множество ляхів пропало..."

Музика перестрибувала на веселе, й Балабаєві заманулось викидати штучки. Він схопив ніж, блиснув під світлом своїм червоним з темними краплинками, як полуниця, носом і почав вистукувати держальцем по столу:

— Тук-тук-тук... тук... Товаришу Гусятинський! Приймайте "Клопфером": Київ, Київ, на дільниці Бровари — Ніжин зіпсовано проводи, вишліть доглядача... Київ, Жмеринка не відповідає... На дільниці Брянськ... Тук-тук-тук...

Розмірені стуки живими одскакували від стола й долітали до самого серця Василя Григоровича. Василь Григорович широко одкрив очі й уставився в Балабаєву руку.

— ...Київ, Київ... Приймайте спішну... Казятин... Наказую вам... тук-тук-тук...

Василь Григорович дриґнув, і раптом запалило мозок:

— "Клопфер"?.. Ага, це він — "Клопфер"!

Василь Григорович подався наперед і стягнув в одну напружену нитку свої розвіяні думки. І враз стало ясно, аж посміхнувся: це "Клопфер" провинний у всьому, це через нього Василя Григоровича — в чергу на соцзабез. "Клопфер" отруїв йому останні дні і не дає спокійно, по-християнському вмерти... Василь Григорович, встаючи, хрипко крикнув:

— Хоче, щоб я на ньому стукав? А я не можу, не можу! Я — на "Морзе". Мені іншого не треба... Хіба я що таке? Гаврило Митрофанович, хто я такий?!

Василь Григорович сперся тремтячими руками об стіл і схвильовано дивився на Балабая. Балабай задиркувато підморгнув бровою і вистукав:

— Товариш Гусятинський не знає української мови, не вміє на "Клопфері"...

Воркович зітхнув і погордливо випростався. Він на останнє хотів вразити слухачів, зачепити їх за саму їхню пивну душу, і тому його смичок мигнув у повітрі й урочисто розлив тріумфальні ноти малоросійської ідеології: "Де згода в сімействі, там мир і тишина..."

Балабай на одмах сьорбнув із склянки пива й, наче пружиною, притьмом закинув ногу за ніжку стільця.

— А от скажи, Василю Григоровичу, як по-батькові Маркса?

Василь Григорович непорозуміло лупав на Балабая очима.

— Не знаєш? Скоротити, скоротити Гусятинського!.. Василь Григорович глухим голосом перепитав:

— Мене скоротити?..

Але Балабай перекрутився на стільці до музик і, диригуючи руками, вже гримів густим басом:

— І Бог благо-ословля-а-є, добро їм по-о-о-сила-а-е, і з ними ві-ік живе-е...

Василь Григорович припинив дихати і благаюче дивився на Балабая. Зненацька на його лице впала тінь, губи заворушились, повіки залопотіли, він схлипнув — і з грохотом гупнув на стіл... Його безвладні, як намотане ганчір'я, руки впали до Балабая на край столу, а голова вткнулась у порожню тарілку й дрібно затремтіла в плачу. На підлозі дзеленчав битий посуд і котились пляшки. Балабай вирячив здивовані очі й роззявив від несподіванки рота. З-за прилавка поспішно вилазив Бляхер, і переполоханий Воркович на півноті одірвав смичка. Балабай спам'ятувався і пробував був розважити:

— Вася!.. А, Вася!.. Кинь. Випиймо. Я за посуд заплачу...

Але Василь Григорович не чув. Його тіло, мов від ударів батога, раз за разом конвульсійно здригувало, з грудей виривались розпачливі надірвані стогони, і під головою, як старий електричний дзвінок, стукотіла тарілка.

Коло їхнього столика почали сходитись, стояв здивований Бляхер, із окремих кабінетів прибіг спантеличений Гришка, і тільки один грузин у толстовці спокійно сидів коло прилавка й докурював цигарку.

До Василя Григоровича нахилилась якась повія у брунатному кімоно й ніжно шепотіла:

— Голубчік, дєтка, не нада, нє нада...

Балабай смикав його за рукав, підносив склянку пива, але Василь Григорович не втихомирювався. Бляхер почав серйозно побоюватись за скандал, він, крехтячи, позбирав на підлозі розбишй посуд і підійшов до грузина.

— Дай йому цитрини на кухні. Та дивись, щоб виригався раніш добре.

Балабай губив усяку надію заспокоїти Василя Григоровича.

Він уже стояв над ним і щиро термосив за плечі, боки, руки:

— Вася! Та облиш... Чи варто ж воно так! Чуєш?.. Нараз Василь Григорович замовк і підвів голову. На

щоці розлазились цюрками сльози і до вуса прилипла тараняча кістка. Знітившись, маленький, він обернувся до Балабая, глянув йому в вічі і з болем вирвав із самої дупгі:

— Гаврило Митрофановичу! Тридцять два ж роки! Тридцять два!..

Балабай радісно простягнув до нього руки, хотів щось сказати, але Василь Григорович зірвався з стільці й широкими, поспішними кроками вийшов без кашкета на вулицю.

Балабай метнувся був його наздоганяти, але на дорозі йому став грузин:

— Сначала платит, граждан, а патом — пожаліста сібе...

Балабай розгорнув гаманця і з досадою одрахував гроші. До нього підскочив Гришка й чемно подав кашкета, що забув Василь Григорович:

— Нє ізвольтє безпокоїца!

X

Вітер наздогнав Василя Григоровича на розі вулиці й закрутився коло афішної тумби. Він гойдонув ліхтар, під яким скулився з непокритою головою Василь Григорович, одірвав шматок афіші й подався кудись за візником.

Василь Григорович тісно пригорнувся гарячою щокою до холодного чавунного стовпа й голубливо перебирав пальцями його невибагливі візерунки.