Тигролови (1943) - Сторінка 9

Не знали тільки хіба про того першого піонера, про того патріарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросійського з химерним, але таким підходящим до ролі каторжанського патріарха прізвищем. Поза цим багато було відоме. Ті-бо кайдани у кожного з них дінькали і бомкали з дитинства, розповідаючи про той Сибір і про це Забайкалля. Лекція професора справила враження.

Ніхто тільки не замислився над тим, як той «ізмєннік», той патріарх каторжанський так міцно і так широко проторував шлях на Сибір для всіх своїх онуків і правнуків і тим воістину заслуговує на пам’ятник десь тут, серед цих голих кряжів, серед цих забайкальських пустель…

У вікнах миготів, обертаючись, понурий ландшафт, перерізаний пасмами скелястих гір. Він пропливав обабіч експресу, відстрашуючи своєю жаскою історичною репутацією.

І ось… Ніби зумисна ілюстрація до професорової історичної екскурсії, ніби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту…

Либонь, вони встали з-під землі — цілі ті покоління каторжників, армії їх!.. Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По коліна в воді і в болоті… У ровах і ямах…

— Ребята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вікон.

Боже ж мій!.. Так ось вони!!. Справжні, реальні, невигадані і — незчислимі. Як розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою — вимучені, виснажені… В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились… Проводжали експрес — мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…

Неголені… Забрьохані… З хворобливо запаленими очима… Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…

Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде…

І не було їм кінця, і не було їм краю…

Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці… Нащадки Многогрішного і нащадки того Аввакума вільнодумного… Каторжники. Ті, що про них потім будуть розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як забайкальські вітри узимку…

З вікон експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга, — як сигнал, — кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір… — ціла веремія найрізноманітніших речей.

Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квіти… цукерки… гармонійки… і плескали з ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.

Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків, збираючись купами і топчучи один одного.

Над насипом почалась стрілянина.

І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…

Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані, розполохані стріляниною.

А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.

Експрес летів божевільне, нестримно.

І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.

Це теж екзотика…

Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців експресу. Нові вражіння, щодалі, то цікавіші, щодалі, то екзотичніші, відсунули те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося десь там, разом з Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і ландшафти, незнані, небачені, неопізнані.

За гуркотінням і чорнотою тунелів враз било в очі сліпуче сонце, розгортались дивні панорами, аж но тяглася рука до гальма «Вестингауза» — до тієї аварійної ручки, щоб зірвати пломбу і нагло спинити експрес: «Зупинити тут!» — І піти, побігти туди…

Знову тунелі…

Потім експрес влітав у ніч, як у суцільний тунель, і, запалавши вогнями та опустивши фіранки, летів у фантазію. Гойдаючись під звуки патефонних танго і фокстротів, гомонячи, відступаючи, люблячи й мріючи, мріючи, мріючи… — летів, миготів десь у казку.

Творив її і стремів у неї, гублячи межу між дійсним і фікцією, між фактами та їх інтерпретацією. Гуготів у неї і був уже її часткою — часткою світу пригод, того царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала і Амба.