Українство на літературних позвах з Московщиною - Сторінка 12

В губерніях на північ від Москви і далі на схід за Волгу і в Сибір та до Кавказу пренумерується сього журналу нікчемна скількість. Петербург читає 1316 примірників, а город Москва всього-на-всього 485 примірників. Виходить, що Петербурґ, сей напівєвропейський город, та Україна дають найбільший континґент читалників.

Ми передивили такий самий спис пренумерантів і в другому великоруському журналі, вже науковому – в "Русской старине", котра так само прикладає в кінці року спис скількости своїх пренумерантів у кінці останньої книжки. І там ми бачимо стеменнісінько такий порядок губерень по числу пренумерантів: перша губернія стоїть Херсонська, друга Київська, третя Харківська, далі Полтавська і т. д. Виходить, що се не випадковий з’явок, а загальний і нормальний.

Так-то ми бачимо, що Петребурґ та Україна настачає найбільшого континґента читалників для великоруських журналів, найменший – Великоросія. І нам здається, що перед слов’янофілами стоїть поперед усього патріотичне завдання науково й просвітньо підняти свій край, Велику Русь, дбати поперед усього про се спасенне для неї діло, а не шукати й домагатись ширших та чужих базарів для свого літературного краму деінде, в Галичині чи слов’янщині. Правда, що сі літературні базари не в себе дома, а деінде, дають чималу користь великоруській літературі, і користь дуже реальну – грошову, бо великоруські редакції й видавці набивають собі кишені літературними заробітками. Пригадаємо поета Некрасова, редактора давнього журналу "Современника", котрий нажив з редакції мільйон. Тут ми вже вбачаємо закон чисто соціяльно-економічний: більше буде споживачів – більше буде й вироблювачів та продукції, а продукція держиться й ширшає більшою скількістю вжитку, хочби й літературного. Може й сей закон в літературних справах вважено при забороні української літератури та претичинах, положених для широкого розвитку української літератури…

Коли вже дбати й піклуватись про єдність хочби й літературну, то треба, щоб ся єдність була спільна, щоб і Великоросія знала й читала і слов’янські літератури і українську, і русько-українську літературу властиво в Галичині. Але ми певні, що в самій Великоросії, в Петербурзі, в Москві, в Тулі ніхто нічогісінько не знає навіть про найновішу українську літературу, окрім хіба драматичних утворів, з котрими познайомили Велику Русь трупи Кропивницького, Садовського, Старицького, принісши сю літературу, сказати б, у саму їх хату. Хто ж у Петербурзі, в Москві знає про слов’янські та галицько-руську літератури? Хто ж хоч чув про сі літератури? Журнал "Пантеон иностранных литератур" потрошку вряди-годи подає уривки з сербських та болгарських поетів, "Вестник Европы" та "Русская мисль" подають переклади декотрих польських письменників: Єжа, Пруса, пані Ожешко, Сенкевича. Але в самій Росії хто знає, хто хоч чув про твори русько-українського письменника в Галичині Івана Франка, талановитого й написавшого вже чимало творів і цінних на зміст, і чималих на обсяг, і гуманних по ідеї, хоч трохи холодненьких на тон, нагадуючих сучасних німецьких або великоруських письменників холоднуватим кольоритом? Хто в нас в Росії знає про літературу грузинську, арм’янську, литовську, латиску, естонську, фінляндську, котрі розвиваються в самій таки Росії? Котрий з петербурзьких товстих і тонких журналів подав коли хоч звісточку про сі літератури? І ми живемо в Росії, а про сі літератури нічогісінько не знаємо. Правда… й забулись ми, що про галицько-руську літературу в Росії вже давненько заборонено писати й навіть подавати усякі звістки про неї. Се теж добра ґарантія з’єднання з Галичиною, нічого казати: не вона відрізняється "от всего русского мира", а її – ще й зумисне відрізняють цензурними заборонами… От тобі й єдність "всего русского племя"! Се вже й справді якісь "недоразумения"…

А діло в тому, що та єдність з слов’янщиною та Галичиною в Росії розуміється по-стародавньому, як обрусеніє і накидання великоруського язика та літератури, нібито широкої й просвітньої (хіба врівні, скажемо ми, з галицькою та болгарською і т. д. ). Сам д. Пипін закидав уже в своїй статті "Особый русский язик", що Галичині добре було б прийняти великоруський літературний язик, і тепер він радить д. Огоновському "вступить в тесный союз с самой крупной из славянских литератур (а польська? хіба не така "крупная"? – І. Нечуй-Левицький ) – литературою великорусского народа". Д[обродій] Пипін просто-таки трохи церемониться і нелогічно навіть говорить. Заступивши дорогу для широкої української літератури і заперши її в рамки провінціялізму і популярства, доказуючи, що на Україні повинна бути широкою тільки література великоруська, д. Пипін сим самим дає догадатись галичанам, щоб і вони приймали сю широку літературу, а свою завели в тісненькі рамки австрійського провінціялізму. Слов’янофіли хоч принаймні щиріші: ті просто кажуть, щоб слов’янщина й Галичина без церемоній, занедбавши свої літератури, приймали великоруський язик, як науковий, і великоруську літературу. Але д. Пипін забуває, що Галичина не в російській державі, а в Австрії, в німецькій Австрії, де існує ще ширша і вільна від цензури німецька література, від котрої й пішла сама великоруська література, з котрої набрались сили і Бєлінський, і так звані "люди сороковых годов" – від філософії Геґеля. А вивчитись по-великоруськи "в один час" – се фікція! Великоруський язик треба вчити довго, а читати великоруські книжки з товстими лексиконами, як "Словарь" Даля або "Академический словарь", не зовсім догідно.