Українство на літературних позвах з Московщиною - Сторінка 14

Свою літературу, – каже д. Огоновський, – має той народ, в котрого є своя історія, свій світогляд і свій язик. Літературне життя в нього не загине, хочби він втратив політичну самостійність, не вважаючи на ворожі силкування усяких з’єднувачів, котрі тільки морочать своїх слабіших братів. Д[обродій] Огоновський спирається на слова Костомарова, котрий писав, що нема в світі нещасливішого язика, як язик український. Віки минали, і усі взнавали, що є в світі український народ і його мова; московські царі обертались до сього народу з своїми грамотами і звали його "малоросійським народом", і для зносин з ним та розуміння його язика в Москві при "Посельскому Приказе" держали перекладачів… Але в недавні часи книжні мудрагелі вигадали, неначе б то "малоросійського" народу нема і ніколи не було, а на Україні живе такий самий народ, як у Москві, в Твері і т.д. Далі д. Огоновський каже, що український народ втратив свою автономію, добуту кров’ю і затверджену умовами, а його молодший і дужчий брат (великорос) користується його стародавньою літературою, ще й усякі Каткови розпочали давненько "обрусеніє" на Україні, а з 1876 року зовсім запинено український літературний рух. Д[обродій] Огоновський узнає українську національність окремною від польської та великоруської, український язик так само взнає за самостійний язик, окремний від польського і великоруського; він, слідком за вислідами Н. Костомарова в статті "Две русские народности", взнає, що є дві руські народности: малоруська і великоруська. Хоч се дивовижно, – каже д. Огоновський, – що з’явилось дві рускі народности, але хто ж винен, що царі московські перейняли ім’я Русь від Києва і перенесли його на свою державу, та що наша батьківщина (Україна й Галичина) втратила своє давнє ймення, котре заступило тепер слово "Україна".

Після сього д. Огоновський показує, як формувались дві руські народности: що слов’янське плем’я південне в Київщині, на Волині й в Галичині і т.д. здавна, з IX й XI віку звалося "Руссю" і "русинами", а слов’янське плем’я на півночі, в землі Суздальській, Ростовській – радимичі та в’ятичі з ХV віку називались назвищем "Москва". Радимичі та в’ятичі осілись між фінами, взяли перевагу над ними, перемішались з ними; в ті краї посовувались слов’янські колоністи з Новгороду, Смоленську та Південної Руси. Слов’янська порода перемогла фінську – і вийшло плем’я великоруське по національности з перевагою слов’янської крови, – від того великоросів не можна вважати за фінське чи туранське плем’я. Показавши етнографічно нарізність і відміни сучасного типу великоросів та українців, д. Огоновський констатує, що ніякі ворожі сили панславістів ніякими таранами не поб’ють природних національних прав української народности та язика, і після того він збирає научні здобутки філологів: Міклошича, Лавровського, Срезневського, Даля і т.д„ доказувавших самостійність українського язика, зрікаючи гадки тих, що взнавали український язик за наріччя, прирівнюючи його роль до ролі нижньонімецького діялекту, на котрому вже зачинається література. Д[обродій] Огоновський прирівнює український та великоруський язик до сім’ї англосаксонських язиків: німецького, датського, шведського, і до сім’ї романських язиків: французького, іспанського, італіянського, португальського.

Український язик і українська література мають умови для розвитку, – каже далі д. Огоновський. Сама українська література заснована на багатому ґрунті народної мови та народної поезії, якою не може похвалитись ні один слов’янський народ, а на Україні і в Галичині вже настав час національної самосвідомости. Чуття національної самосвідомости та національного розбудження прокинулось, і самостійна українська література й зостанеться вже такою на будущі часи, не вважаючи на всякі притиски та претичини.

Увесь зміст в передньому слові історії україно-руської літератури д. Огоновського не має в собі нічого неясного, невиразного або висловленого навмання. Усе, що там сказано, усе є вивід з попередніх і вже доволі давніх научних праць, з полемічних статей по історії, етнографії і язику України. Хто слідкував за тими працями, напавши на спасенну думку національного відродження України, той знає, що все сказане д. Огоновським є наукова щира правда. Одначе д. Пипін не у всьому згоджується з поглядами д. Огоновського. Він нічого не закидає проти самостійности українського язика, бо, як чоловік з широкою ерудицією, він не може навіть сього зробити. Але все-таки видно, що йому в поглядах д. Огоновського і те, і се не подобається, і те не так, і тут не так, і там не зовсім так… як би йому хотілось. Він полемізує з д. Огоновським якось роздратовано, чому свідками стають знаки здивування та запитання, густо розсипані в сьому місці його статті після деяких думок та поглядів д. Огоновського. І те йому дивно, і се йому чудно, а поперед усього ми скажемо, що се місце полеміки д. Пипіна дуже слабке відносно научности, а місцями часом зовсім трапляються закиди ненаукові. Скрізь світиться ґрунтова мисль про єдність та з’єднання; скрізь бачимо в нього тенденцію державного принципу, котра не дає йому правдиво дивитись на діло і все ставить перед ним в іншому світлі; ся то мисль і є головна причина неспокійности й ненаучности тону. Читалник, прочитавши сі усі місця в д. Пипіна, зостається з смутною думкою в голові, не пересвідчений, і не знає, чи йняти віри д. Пипіну, чи лучче не йняти…