Українство на літературних позвах з Московщиною - Сторінка 17

А от маємо зразок в літературі великоруській, яким язиком говорять русіючі перм’яки в Пермській губернії на Камі. Ф. Решетников у своєму етнографічному начерку "Подлиповцы" обписує двох селян, Пилу та Сисоєва, і каже: "Подлиповці говорять по-перм’яцьки. Погано розуміючи наші слова, вони хоч і вимовляють їх, але на скалічений спосіб, їх вимова й мова схожа на мову селян В’ятської та Вологодської губерень. Подаємо взорець тієї мови: "Ошшо живы… Печьку бы пали, братан. А? Ишь стужа, витерь!" – каже Сисойко. (Се чистіше по-великоруськи треба сказати так: "Еще живы… Печку бы протопить, брат. А? Ишь стужа, ветер"). І сі русіючі перм’яки, хоч християни, але ще тихенько від священиків справляють свої язичеські свята, моляться до опудалів, держать образи в коморі, а вішають на стіни тоді, як знають, що піп зайде в хату. Звісний великоруський учений Щапов, сам по матері іркутський тунгус, знавший добре язики сибірських народів, тунгусів та самоїдів, каже, що ті релігійні чудернацькі вірші, котрі співають великоруські старовіри на молитві в своїх капличках, – то переклад на великоруську мову язичеських релігійних молитов самоїдських та інших. Очевидячки, що чужородці, зрусівши, вдержали й ті молитви та вірші разом з язичеським обрядом, змінивши їх попередній язик на великоруський і наставивши без мозку християнських слів, як наприклад: "Бог Саваоф Селиванов, Акулина Богородица. Дух Святый накатил, Сам Дух Святый накатил…"

Що великоруське плем’я не суцільне, а має в собі усяку примішку, на се показує Костомаров, говорячи: "Системи, з котрих сформувався великоруський край, мають до сього часу різну фізіономію: проїжджайте через Владимирську губернію, через се давнє князівство Суздальське – хіба не відрізняється там мова від мови рязанської та московської? Так само з’являються відносно сього відмінними від Московського, Рязанського та Владимирського краю давня земля в’ятичів, край Орловський, Калузький, Курський, Воронізький" (Историч. монографии Н. Костомарова, т.1, стор. 36).

І справді, великоруський край має так багато вимов та говорів в язиці, якими може похвалитись хіба Франція, сей край кельтів та галлів, де між кельтами та галлами осілись римські колоністи, а потім ще й німці-франки. По несуцільности й складаности з усяких рас Великоросія дуже аналогічна з Францією. Як каже Елізе Реклю в своїй "Загальній географії", ще в кінці минувшого віку між французьким залюднінням північної Франції були подекуди кельтські селитьби навіть у Сенському департаменті, себто недалеко від Парижу, але тепер надаремно їх шукати: вони вже поглинуті французькою расою або пофранцужені. Незвичайна усяковість, плямуватість народних костюмів, а найбільше жіночих, часом місцями в деяких губерніях дуже оригінальних і навіть чудних, показує, що в Великій Руси осілось і примішалось багато давніх цілих народів, котрі й до сього часу вдержують свої народні костюми. А ми досвідчислись самі, що костюму народ держиться найдовше, довше навіть, ніж держиться свого язика та своєї віри. Ся пістрявість та усякість народного костюму в Великоросії пригадує нам неоднаковість костюмів в Іспанії, – про що можна довідатись з "Географії" Елізе Реклю з фотографічних народних типів Іспанії, приложених до його "Географії". Там ми бачимо народні типи й костюми Кастілії, Араґоніі, Біскаї, Андалузії, Мурсії і т.д., все інші та інші, на півдні вже майже арабські, як і самі лиця. Ті костюми —то ще й досі живі послідки тих рас, з котрих склалося теперішнє іспанське, вже тепер суцільне плем’я, та збиранина з давніх іберів, басків, потім римських колоністів, провансалів, зовсім поіспанених в Араґонії і ще вдержавших свою провансальську національність у Катальонії та в частині Валенсії, потім вестґотів, а в кінці усього і арабів на півдні Іспанії.

В українському народі ми бачимо однаковість язика й народного костюму, яку рідко трапляється бачити в інших народів. Від Кавказу до Карпат і до Чорного моря – скрізь в народу та сама свита, кожух, корсет, юбка, спідниця або плахта та запаска, хустка на голові в молодиць. Чорну запаску, повсюдну на Україні, на дівчатах та молодицях ми бачили в Австрії, на Буковині під Чернівцями, на самому краєчку українського плем’я, а картаті плахти, що вже виводяться на Україні, ми бачили в Києві на богомолках білорусинках з Могилівськоі губернії. Українську звісну свиту, тільки білу, ми бачили на самому західному краєчку українського плем’я, в Карпатах коло Криниці, се вже недалеко від Сандеча та Бохні, де українське плем’я сходиться з словацьким та польським і куди й ворон кості не заносив ні половців, ні печинігів, ні чорних клобуків. Се показує, що українське плем’я суцільне, а примішка торків, печенігів, половців, черкесів на Кубані входила в плем’я спорадично, маленькими купками, і тонула в неї. Як звісно з історії, давні наші князі, забираючи в полон половецькі селитьби, переводили їх у свої князівства і садили між українцями, про що записано в давніх літописах і що показав Костомаров у своїх монографіях. Було сих половців, торків і інших чимало і в дружинах чи війську князів Південної Руси, але все те тонуло в масі помаленьку. Невеличку відміну типу й костюму примічаємо тільки в карпатських горян. Тут в середніх Карпатах можна примітити пістрявість, одначе тільки в деяких додатках та дріб’язках костюму, а гуцули, займаючі середину Карпат, ще й до того мають свій відмінний від українського тип: жовтувату фарбу лиця, темні великі очі і гострюваті носи. Можна догадуватись, що гуцули – поукраїнений оазис якогось угро-фінського плем’я, може гунів, може угрів. Се один примітний оаз якогось чужорідного плем’я між українським плем’ям.