Українство на літературних позвах з Московщиною - Сторінка 5

Ся неповага до інших народностей, се нехтування ними, навіть якась ненависність до них і справді й досі ще жива в великорусах і виявляється фактично й реально в притисках інших національностей, залежних від Росії. Ся національна ненависність та нетерплячість, окрім деспотичного укладу сім’ї, на котру показує д. Пипін, викохана в них історією. Розвиваючись у давній час на відшибі, нарізно від культурних народів Європи на далекому сході, живучи ізольованим життям цілі віки, стикаючись на сході, півночі та в Сибірі тільки з півдикими примітивними язичеськими народами, котрі (хоч і не всі) культурою стояли далеко нижче за великорусів і котрих вони асимілювали, – великоруси нажили собі неповаги й нехтування до чужоземців. Придбавши собі нові землі та народи на європейському заході далеко культурніші від них, вони й на них перевели таку саму неповагу, нехтування і навіть ворожість. Сеї неповаги, сього нехтування не збулися навіть деякі високо розвиті великоруси, такі, наприклад, як критик Бєлінський, романіст Тургенєв, навіть сатирик Щедрін, що піднімав на смішки українщину. Про адміністративні великоруські особи вже нема чого й говорити, бо в них виявляється примітивний національний дух нетерплячости до інших народів з безсоромною наглістю. Сього національного гріха зливання, тільки в м’якійшій формі, не збувся зовсім і шановний д. Пипін. Пишучи попереду про наші літературні справи з великою симпатією, він у своїй новій статті показав, що небагато думає для нас поступитись. Замкнувши найновішу українську літературу в рями провінціялізму, він зовсім сходиться з урядовим приказом 1876 р., дозволяючим українські етнографічні книжки, сяку-таку популярну літературу (простіше й щиріше сказати: дрібнесеньку нісенітницю, між котрою часом випадком проскакують і вартовні речі) та український театр (і досі забороняний в одному тільки Києві). Отсе і вся ласка! За винятком сього початку статті, де д. Пипін не відкоснувся від своїх попередніх симпатій до етнографічного українства, далі у своїй цілій статті д. Пипін виявляє погляд на наші літературно-національні справи зовсім схожі з поглядом консерваторів та слов’янофілів, хоч він якось і не доводить своїх виводів до кінця і часто не договорює своєї гадки.

Далі в своїй статті д. Пипін каже: "Виходило і справді щось чудне. Колись, ще в не дуже давні часи, думали (та й справді воно так було), що слов’янські літератури в Австрії були дуже пригноблені в своєму розвитку, а література галицько-руська найбільше, так що вона насилу чвалала, ледве чевріла, харчуючись, між іншим, тим, що давала українська література в Росії. Тепер сталося навиворіт: як остання підпала під притиск, – в Галичині, трохи через загальні політичні зміни в Австрії, давші для її народностей більшу вільність розвитку, трохи через власне силкування галицьких діячів, літературний рух дуже поширшав як в поезії і белетристиці, так і в інших працях наукових, популярних книжках і публіцистиці. Література виставила як внутрішні питання галицько-руського побуту, так і загальне питання національного життя. Руська народність в Галичині, так довго пригноблювана колись польським пануванням, а потім австрійською бюрократією, і до теперішнього часу ще не діставши політичної значности, відповідної своїй численності, володає одначе, в зрівнянні з попереднім, гаразд більшою часткою суспільної свободи і разом з тим преси. Як ми попереду сказали, одна частка галицько-руського суспільства ще давніше дійшла до думки про те, що найбільший зв’язок сполучає сей народ не з державною народністю в Росії, а доконче з Україною. Тепер же галицько-руське суспільство і література, при пригнобленому положенні українофільства і української літератури в Росії, ставали неначе б то головними літературними заступниками і виявцями українського плем’я. Приміркувавшись до сього всього, як побачимо потім, стали формуватись самі історичні погляди на долю і значність української народности: Галичина виступила, наче б то її центр. "

"З одного боку була се зрозуміла річ, з другого— не зовсім натуральна. Зрозуміла річ, бо при теперішньому становищі діла (в Росії) для української народности і справді нема іншого літературного виявку (хоч би не повного). Не зовсім натуральна— через історичні умовини самої галицько-руської народности".

Далі д. Пипін розказує коротенько історичне становище Галичини з давнього часу, щоб доказати, що Галичина, себто галицьке суспільство та література, не має права бути центром української літератури і заступником українського плем’я.

Колись-то, – каже д. Пипін, – ще з початку руської історії, Галицьке князівство було така сама руська земля, як князівство Київське, Чернігівське, Суздальське, Новгородське. Тоді була одна руська земля, з однією вірою, з однією княжою династією, але потім історичні події утворили зовсім інші відносини руських земель. Давня Русь, розтягнута на дуже широкому просторі, почала розпадатись і утворяти собі місцеві центри. Татари розбили давню Русь і вона зовсім подробилась. Татари заволодали Москвою і всею Північною Руссю. Південна Русь підпала під вдасть Литви. Галичину забрала Польща, і Галичина зісталась під Польщею навіть тоді, коли більша половина Малоросії за Богдана Хмельницького сполучила свою долю з долею Росії. В другій половині XVIII віку, після розпадку та розділу Польщі, Галичина стала австрійською провінцією.