Українство на літературних позвах з Московщиною - Сторінка 7

Тільки з 1772 року Галичина стала відрізнена від України і дісталась Австрії. Австрія спочатку паралізувала державний вплив Польщі на Галичину, але потім, за звісного Метерніха, завела в Галичині германізацію, себто головніше від усього німецькі школи, а ще пізніше зовсім віддала галицьких русинів полякам, злучивши руську Галичину з польською в одну провінцію під гегемонією поляків і присилувавши русинів вчитись у польських гімназіях. Не вважаючи на сей натиск, все-таки Галичина видержала сей натиск, вдержала свій церковний обряд, свою народність, свою мову, і як тільки вона зачула своє автономічне, хоч невелике право, зараз стала до праці національного відродження з енергією, вартої енергії давніх київських вчених-полемістів та українських козаків. Національне та літературне відродження в Галичині, все-таки самостійне, почалося в 1830-х роках від Маркіяна Шашкевича, Вагилевича та Я. Головацького. Галичина довідалась про найновішу українську літературу, хоч знаходилась в Австрії, за кордоном, довідалась і про Шевченка, і тепер там справа літературна й національна розвивається, все ширшає і йде нормальною ходою. Галичина має свої газети й журнали на своїй мові русько-українській, має народні школи, учительські семінарії (утраквістичні – з викладами і руським і польським. —Прим. ред.), русько-українські гімназії, катедри в Львівському та Чернівецькому університетах, має усякі товариства педагогічні і просвітні. Ні! Ми маємо право сказати, що галицько-руське суспільство має право стати заступником і виявцем цілого українського плем’я, бо… ми в Росії не можемо мати сього нічого… В Росії не дозволено нам мати нічого…, на наш національно-просвітній розвиток накинута всяка заборона та усякі притиски. Ми маємо й зазнаємо тільки – "обрусеніє". В Галичині український язик став уже суспільним і навіть потроху урядовим. На ньому скрізь говорять, ніде його не цураються. Тоді як на Україні його усюди силою виперає великоруська мова, і ся ненормальність язикова, ся загнаність, занедбання нашого язика є результат давніх і сьогочасних відносин самого великоруського урядового центру і центральної великоруської літератури. Ні! Галицьке суспільство й література мають право бути заступником і виявцем усього українського плем’я, і книга д. О. Огоновського зовсім не служить виявком якогось історичного недомислу, – як каже д. Пипін, – а скоріше можна сказати, що вона служить нормальним виявком національної і історичної єдности Галичини з Україною.

А коли Галичина стала центром українського літературного руху, то хто ж сьому винен? Винна Росія, що не дає стати сим центром ні Києву, ні Харкову, ні Одесу, і силою виперла сей центр з України в Галичину. Самі ж винні, що український літературний рух мусить шукати собі деінде простору й центрів, бо забули приказку: "Ганяй натуру в двері, а вона влізе вікном"… бо на те вона натура. Самі вигнали нашу літературу, ще й сердяться, але, здається нам, сердяться більше з тієї причини, що не вдалось-таки задушити нашу літературу на смерть… ² не вдається задушити її за кордоном, в іншій державі, не вважаючи на всі запобігання там на всі способи…

Попереду ніж д. Пипін має дійти до самої книжки д. Огоновського і показати її недомисли, він ще робить один закид і знаходить ще одну причину, від котрої нібито повстали в книзі д. Огоновського ті недомисли. Д[обродій] Пипін знаходить ту причину в тому, що і слов’янщина й Галичина мало знають Росію, мало знають або зовсім не знають великоруської літератури. "І південні й західні слов’яни, – каже д. Пипін, – і попереду мало знали Росію. В сербів та болгар здавна заховувалась більше інстинктивно в пам’яті народу пам’ятка про расове побратимство з руським народом, котра давала надію на поміч від Росії. Але ся відомість про Росію, як інстинктивна, була через те неясна, неомежована, від чого потім були можливі випадки непорозуміння одних другими, історичним прикладом чого зостануться теперішні відносини Болгарії до Росії. (Нам здається, що се доконечно сталося від того, що болгари добре й реально спізнали Росію й руських. — І. Нечуй-Левицький ). Західні слов’яни так само мало знали Росію, – каже д. Пипін, – чули про неї як про велику й дужу, могутню державу, і ждали від неї помочі. В чехів 1830-х та 40-х роках рідко який вчений знав великоруський язик та літературу. Теперечки діло пішло краще, але все-таки західні слов’яни так мало знають великоруський язик, що часом перекладають Л. Толстого, Тургенєва, Достоєвського з німецького. Від сього то й вийшло, що слов’яни не знають добре Росію, її наукової літератури, а найбільше її партій і напрямків, хапаючи з німецьких джерел одні порожні слова: слов’янофіли, панславісти, нігілісти, панславіст Катков і т. д. Те ж саме діється і в Галичині відносно до знання Росії, її літератури. В Галичині охоче вислухувались ворожі й неприязні думки та гадки про Росію, яких трапляється чимало в пресі німецькій та польській, навіть не без деякої згоди приймались думки поляка Духінського про відносини українського й великоруського плем’я. З сього перенятку німецьких та польських поглядів, з перенятку духінщини, в кінці всього повстав погляд на історію українського плем’я та літератури, що заліг в основі книги д. Огоновського", – каже д. Пипін.