В сутінках - Сторінка 2
- Багряний Іван Павлович -Коли побачив…
Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув коней і за мить мов у воду ринув.
На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар10 і коробки з діапозитивами.
— Держі-і-ть!.. Злодія держіть!..
— Бий його — морду бий…
Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спостерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло.
Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, замахнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки.
— Стій! — Це Андрій.
— Ага, кричиш…
— Сюди його… самосуд йому!
Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що непереливки, розтерявсь:
— Товариші… Громадяне!
— Що він там шабаршить, в харю!
— Би-и-и-й ї-і-іх!..
Сміян налітав, мов кібець11.
— Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, порядок треба, а потім і в пику…
Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про «бандитський наскок». Обуренню не було меж.
— Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а… Так бий же його, бий!
— Стій, не напирай, слова просить.
— Товариші, та дайте ж слова,— зринув зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.
— Нікоторого слова.
— Дать слово?
— Не треба…
— Говори!..
Сміян придививсь до Андрія і… впізнав.
— А-а-а,— давня злість перевернула печінки. Давно то було.— Я ж тобі… пригадаю!
Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запруджений людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекавшись.
А надворі сутеніє.
Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впізнав Андрія і більше перелякався.
Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притихла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок…
Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Андрія,— бідняга влетів навзнак.
— Не напирай… товариші, стой!
— Пусти-и!
І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.
При каганці в сільраді засідає дивний «трибунал» — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З «начальства», як на гріх, нікого…
Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко дихаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..
Напружена тиша.
Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.
На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вікна витріщились десятки пар очей.
Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дриґає ногами, а в самого душа не на місці.
— Тут телефон є?
— Що? Я тобі нателефоную, я тобі…— Сміян схопився, потім сів…
Суд почався. Верховодить Сміян.
Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина вигороджувати Андрія. В’яже незграбно мову в узли. Се й те… це гарний юнак, комсомолець…
— Га, комсомолець… тим гірше для нього: бандит він, довольно.
Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа…
— Що, що ж ти брешеш, сучий син, ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.
Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шумить, хтось пробує виставить двері.
Проти монаших доводів кривого Павліна та проти аргументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправдувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.
Десь він цього «креза»12 запам’ятав… Ага, 20-й рік… розверстка… Он як… Угу-у…
Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так… корінь зла десь там… коли він з братвою тут розкулачував… Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре…
Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.
…О, ніколи вони не забудуть цього…
Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.
— Ну?
— Не руш!
— Н-на…
Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє безсилля і кипів. Одступив крок до дверей.
— Пустіть… пустіть мене до людей…
Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.
— Геть…
— А… ти револьвер… викинь!
Андрій не виймав рук з порожніх кишень.
— Пусти…— Він був готовий на все.
Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами…