В сутінках - Сторінка 3
- Багряний Іван Павлович -— Викинь… викинь!
— Геть! Розмахнувся Сміян…
Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.
Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.
Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолюція була коротка:
— Піймать гада.
На дворі Сміян лютував:
— Хто в нас пале… хто в нас краде… хто коней воде… Сліпе, глухе обурення ствердило правоту його слів.
— Він не втече, він не втече, ми йому…— нахвалялись п’яні Євлампієнки, діти «порядного» батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях… Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.
Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.
— Розходьсь, розходьсь… представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита.
— Е, дядьку Микито, вже було…
— От так… з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..
Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь.
Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні.
Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.
— Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай.
В самого руки трусились.
Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці.
Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.
Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.
— Чого ти?
— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі… Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.
Щось рипнуло, принишкли.
Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.
Тиша. Знову стук.
— Хто?
— Я.
— Та я, Ларин…
— А, Іван, ти… Зараз.
Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.
— Ти тут, хох-хо… а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.
Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь:
— Гаси.
Тиша. Хвилина, дві… Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім’ю.
— Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина… Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.
Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.
Пішли. Ларин проводив.
За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.
Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини порозставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.
Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спостерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній перелаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про себе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.
Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього насіли.
Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам’яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.
…Липкий і тягучий морок.
Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.
— Хе-хе… Ну й лекцію встругнув, ледве коні донесли. От номер… жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.
Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного) «казуса».
— А ліхтаря забув… отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.
— Туди, к бісу, треба когось посилати. Знову коня давай… Хоча, от дурень я, Андрій же там…
Задзвонив телефон…
— Так… Я… Що?.. Що?..
Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зробила непевний рух.
Втратив всяку рівновагу…
Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.
Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо… Ні лиця на ньому, ні вигляду…
Без всяких ознак життя.
Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.
Ніяк не міг збагнути всього, що сталося… Потім до телефону і подзвонив:
— Дайте міліцію…
А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.
______________
1 діапозитив — фотографічний знімок на спеціальній прозорій плівці або склі, призначений для показу зображень на екрані за допомогою проекційного ліхтаря.
2 полудрабок — бік возового ящика, утворений за допомогою поздовжніх і поперечних жердин на кшталт драбини.
3охляп — без сідла.
4 люшня — дерев’яна деталь, яка зв’язує вісь воза з полудрабком.
5 хомут — шийна частина кінської упряжі, що являє собою дерев’яний остов (кліщі), вкритий м’яким валиком.
6 супоня — ремінь, яким стягають хомут, запрягаючи коня.
7 мантачка — вузький дерев’яний плоский брусок для гостріння коси, укритий шаром смоли з піском.
8 наритники — частина кінської збруї, що утримує хомут або шлею від сповзання на шию (під час спуску з гори і т. ін.).
9 обротька (оброть) — вуздечка без вудил для прив’язування коня.
10 карбідова лампа (ліхтар) — лампа, в якій як пальне використовують ацетилен, що утворюється внаслідок дії води на карбід кальцію. (карбід — речовина, що утворюється внаслідок сполучення металу або неметалу з Карбоном.)
11 кібець — хижий корисний птах родини соколових, переважно з сірим або рудим пір’ям.
12 крез — людина, що володіє величезними багатствами.
(Журнал «Всесвіт», 1927, № 37)