В сутінках - Сторінка 3

- Багряний Іван Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Викинь… викинь!

— Геть! Розмахнувся Сміян…

Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.

Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.

Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолюція була коротка:

— Піймать гада.

На дворі Сміян лютував:

— Хто в нас пале… хто в нас краде… хто коней воде… Сліпе, глухе обурення ствердило правоту його слів.

— Він не втече, він не втече, ми йому…— нахвалялись п’яні Євлампієнки, діти «порядного» батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях… Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.

Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.

— Розходьсь, розходьсь… представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита.

— Е, дядьку Микито, вже було…

— От так… з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..

Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь.

Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні.

Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.

— Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай.

В самого руки трусились.

Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці.

Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.

Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.

— Чого ти?

— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі… Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.

Щось рипнуло, принишкли.

Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.

Тиша. Знову стук.

— Хто?

— Я.

— Та я, Ларин…

— А, Іван, ти… Зараз.

Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.

— Ти тут, хох-хо… а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.

Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь:

— Гаси.

Тиша. Хвилина, дві… Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім’ю.

— Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина… Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.

Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.

Пішли. Ларин проводив.

За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.

Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини порозставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.

Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спостерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній перелаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про себе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.

Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього насіли.

Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам’яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.

…Липкий і тягучий морок.

Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.

— Хе-хе… Ну й лекцію встругнув, ледве коні донесли. От номер… жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.

Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного) «казуса».

— А ліхтаря забув… отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.

— Туди, к бісу, треба когось посилати. Знову коня давай… Хоча, от дурень я, Андрій же там…

Задзвонив телефон…

— Так… Я… Що?.. Що?..

Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зробила непевний рух.

Втратив всяку рівновагу…

Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.

Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо… Ні лиця на ньому, ні вигляду…

Без всяких ознак життя.

Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.

Ніяк не міг збагнути всього, що сталося… Потім до телефону і подзвонив:

— Дайте міліцію…

А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.

______________
1 діапозитив — фотографічний знімок на спеціальній прозорій плівці або склі, призначений для показу зображень на екрані за допомогою проекційного ліхтаря.
2 полудрабок — бік возового ящика, утворений за допомогою поздовжніх і поперечних жердин на кшталт драбини.
3охляп — без сідла.
4 люшня — дерев’яна деталь, яка зв’язує вісь воза з полудрабком.
5 хомут — шийна частина кінської упряжі, що являє собою дерев’яний остов (кліщі), вкритий м’яким валиком.
6 супоня — ремінь, яким стягають хомут, запрягаючи коня.
7 мантачка — вузький дерев’яний плоский брусок для гостріння коси, укритий шаром смоли з піском.
8 наритники — частина кінської збруї, що утримує хомут або шлею від сповзання на шию (під час спуску з гори і т. ін.).
9 обротька (оброть) — вуздечка без вудил для прив’язування коня.
10 карбідова лампа (ліхтар) — лампа, в якій як пальне використовують ацетилен, що утворюється внаслідок дії води на карбід кальцію. (карбід — речовина, що утворюється внаслідок сполучення металу або неметалу з Карбоном.)
11 кібець — хижий корисний птах родини соколових, переважно з сірим або рудим пір’ям.
12 крез — людина, що володіє величезними багатствами.

(Журнал «Всесвіт», 1927, № 37)