Відродження Нації - Сторінка 128
- Винниченко Володимир Кирилович -Розуміється, це був абсурд.
Але "скачи, враже, як пан каже". Пан-німець наказував скакати по українськи, от-то ж треба було хоч удавати, що скакаєш.
Але, удаючи скакання по українськи, й буржуазія й бюрократія робили в той же час усі заходи, щоб переконати пана, що це — абсурд, безглуздя, що національна-українська держава така "як у людей" — абсолютно неможлива. І представляли йому наочні життєві докази: всі порядні, багаті, приличні люди — не українці, а руські, або євреї, або поляки. Всі "культурно-творчі сили краю"— не українці. Всі знавці державного, адміністративного управління — не українці. А з кого складається те товариство, в якому мають собі спочинок і розвагу німецькі офіцери по своїй тяжкій праці охорони ладу й порядку в краю? З не-українців. Чиї жінки дають змогу німецьким офіцерам легче терпіти розлуку з своїми власними жінками? Не-українців. Яка мова панує скрізь на улицях, в приличних домах, маґазінах, ресторанах? Неукраїнська.
Так хіба ж не абсурд українська державність? І хіба вона, руська буржуазія, потерпить, щоб ця ненормальність тяглася й тоді, як буде вичищено всю Росію від большевиків і влада в усій Росії перейде до неї, до буржуазії так само як на Україні? І хіба та майбутня велика Росія забуде німцям, що вони хотіли роздробити її, хотіли утворити якусь Україну? Хіба такий тверезий, такий мудрий і сильний народ, як німці, не розуміє того, що його інтереси йдуть разом з інтересами великої, єдиної, могутньої Росії? З ким же проводирі німецького народу хотять іти тут в "южній Росії"? З купкою нездатних до державної роботи людей, які ще так вороже ставляться до німецького народу, що так великодушно прийшов їм на поміч? Чи з тим темним, некультурним, большевицьким селянством, що так невдячно приймає визвольне німецьке військо в себе на селі? Бо де ж ті українські сили, з якими можна йти разом і творити буржуазну "справжню" державу?
Нема що: на німців усі ці арґументи робили відповідне вражіння, вони признавали їм рацію. Дійсно, все навкруги було неукраїнське, всі "приличні люди", з якими можна поговорити — не-українці. Навіть законні й незаконні простітутки по буржуазних салонах, по шантанах і просто на улицях, і ті говорять тільки по руськи, признають себе руськими й сміються з українського.
Але що робити: Берлін признав українську державу, Берлін робив з нею мир, Берлін хотів, щоб вона була національна й демократична, Берлін, словом, хотів доказати, що він не ламає права самоозначіння народів і не несе з собою реакції, як то говорили мілітарні вороги його.
Отже, хоч воно й самим німецьким представникам Берліну на Україні видно, що абсурд, але треба до якогось часу… удавати. що скакаєш так, як Берлін каже.
І удавали. Німецький ґенеральний штаб весь час рішуче й катеґорично заявляв, що Україна повинна, бути самостійною, незалежною й безумовно-демократичною державою.
Німецько-гетьманський Уряд бив себе в груди й присягався, що він іменно й є оттой щиро-національний і безумовно-демократичний Уряд самостійної, незалежної. суверенної, дорогої, великої української держави.
Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого "наслідника престола" українській мові. За вчителя було взято якогось руського офіцеришку Блаватного, що вмів по українськи,14 жулика й чорносотенця.
Всі міністри, всі, гутніки присягалися, що через три місяці вони всі заговорять по українськи й навіть на засіданнях так говоритимуть. А що до нижчих урядовців, то їм катеґорично було заявлено, щоб через три місяці всі заговорили по українськи. Хто не заговорить, той буде позбавлений посади.
І це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні руські чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по українськи.
2. Підготовча любов протофісовців.
Чиновнички, розуміється, не могли знати тайних "предположеній" своєї верховної влади-руської буржуазії; але вони почували, що діється щось безглузде, що не може того бути, щоб гутніки, лизогуби й усі инчі істино-руські лизоблюди, які засідали в правительстві, щоб вони зрадили руську справу на користь хохлам, мазепинцям. І хоч на всякий випадок вони й "зубрили" "собачу" граматику й мову (так не-офіціально називалась українська мова серед гутніків), але в глибині своїх зтрівожених маленьких душ сподівались, що це якось минеться й безглуздя зникне.
А для таких сподіванок були й деякі серйозні, реальні підстави. Хоч воно й заявлялося, що всі урядовці повинні по українськи провадити все діловодство по урядових інстітуціях, а тим часом Правительство помаленьку викидало з тих інстітуцій усіх українців, усіх тих, що могли по українськи вести діловодство.
Хоч воно й декларувалося, що державною мовою на Україні є тільки українська мова, а тим часом вища судова інстітуція, Сенат, більшостю голосів постановила, що й руська мова повинна вважатися державною мовою.