Відродження Нації - Сторінка 53

„Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійсняють свої функції на загальних основах, при чому їхня діяльність повинна бути в згоді з діяльностю инчих військово-громадських орґанізацій”.

4. Голівки міністрів за стільцем.

Отже з цього моменту Центральна Рада й Ґенеральний Секретаріат мали стати правно-державними вищими інстітуціями на Україні.

І виходило так, що Російський Тимчасовий Уряд, не згодившись висловити своє прінціпіальне відношення до ідеї автономії України, не згодившись на обмежені, помірковані домагання українства в сфері адміністративного управління на Вкраїні, тепер примушений був не то що згодитись на ідею автономії, а на фактичне її здійснення.

Три посланці-міністри дуже уперто й настійно домагались вставки в Універсал про „самочинне” здійснення автономії. Цим вони хотіли примусити й нас і других повірити, що признання Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату вищими орґанами влади на Вкраїні ще не є автономія. Але це було подібне до того, як діти граються в пужмарки: заховають голівку за стілець і думають, що їх не видно. Ми згодились на вставку, ми удали, що не помічаємо трьох міністрів за стільцем. Хай собі тішаться тим, що все ж таки ніби не дали автономії (бо навіть же й не згадали про неї ні в Універсалі, ні в своїй декларації!). Нам не слова потрібні були, а факти. Факт же був той, що з моменту оголошення цих двох актів Україна мала окреме управління, окремий Уряд, відповідальний перед своїм революційним Парламентом. І Уряд і Парламент мали складатися не тільки з українців, але й з представників усіх инших націй України. Отже авторітетність і значіння цих орґанів обхоплювали вже всі шари населення України.

А це ж і була та сама автономія, від якої три міністри ховали свої голівки за стілець.

Але треба думати, що міністри й самі добре бачили, що поганенько сховалися. Сховались просто з досади, з амбіції, з бажання хоч словесне поставити таки на свойому: отже ні за що не скажемо „автономія”! Хай буде хоч і федерація, а ми таки, як сказали, що до Установчих Зборів не скажемо цього слова, так і не скажемо.

Та ще й нас примусили самих себе за вуха намняти: „рішуче одкидаємо спроби самочинного здійснювання автономії України до Установчих Зборів”. Знову, чисто, як діти: тато удає, що б’є маму за те, що побила синочка. Ми й на це згодились, зробили вигляд, що тато б’є маму за „самочинне здійснювання”. А тим часом разом з трьома міністрами, а усією неукраїнською демократією України й усім Тимчасовим Правительством фактично те здійснювали. Правда, ми тим легче тепер могли „рішуче одкидати” „самочинність”, бо не мали вже потреби для „самочинности”, коли наші домагання здійснялись „законно” й перетворялись у правні форми.

І, розуміється, всі це бачили: й самі три міністри, й увесь Тимчасовий Уряд, і неукраїнська демократія. Але мусіли удавати, що не бачили, й мусіли згожуватись з тим, чого не хотіли бачити.

5. Кому охота битись за чуже?

Крім того, що до неукраїнської демократії, то таке відношення з її боку було тим легче, що значна частина її складалась з тих національностей, які вже не так дуже були зацікавлені в пануванню іменно руської нації на Вкраїні. Це були євреї й поляки. Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії поставились розсудливо, а деякі з них навість прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претензій на національне панування на Україні; розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна заняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодня, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони приняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до її свої власні прагнення й цілком свідомо, рішуче й послідовно узнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі.

З цього погляду цікаво зазначити резолюцію Бюра Окружного Південно-західнього Комітету Єврейської Соціальдемократичної Робітничої Партії з 12 липня (н. ст.) в якій між инчим говориться:

„Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне й культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорґанізації на автономно-демократичних основах.

„Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенню до України домагання національно-теріторіальної автономії сеї округи в етноґрафічних межах, у такім розумінню, що ґеоґрафічно ся автономія має обіймати одностайну теріторію, в якій більшість населення становлять члени української нації.

„При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без ріжниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без ріжниць полу й пропорціональні.