Вступ до географії - Сторінка 3

Самому Рільке вона, за його словами, теж була подарована. Червневої ночі 1899 p. він записав її в тісній комірчині невідомого заїзду, скажімо, десь у Каринтії. Спостерігаючи з вікна химерну гру хмар, вітру і місяця, Рільке зненацька почув ритм: "reiten, reiten, reiten", — "гнати, гнати, гнати". Уранці "Корнет" був готовий. Рільке почував себе всемогутнім і гордим, як павич. Так, буває, коли занадто повіриш у тобою ж самим написане. Зрештою, віра ця не зовсім безпідставна.

Історію виникнення "Корнета" Рільке розповів значно пізніше, влітку 1926 р., за кілька місяців перед смертю, княжні Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое, перебуваючи в її замку Дуїно поблизу Трієста, на Адріатиці. Уважному читачеві назва замку, звісно, нагадає про "Дуїнезькі елегії" — один з найшаманськіших у світовій філософській ліриці циклів, розпочатий саме в Дуїно ще у 1912 р" а завершений десятьма роками пізніше у вежі Мюзо, кантон Вале, Швейцарія.

По суті справи, він був бездомним, цей Рільке. Мандрував з одного замку в інший, з вежі у вежу, немов заблукалий в іншу епоху міннезінґер, підтримуваний лише вигасаючою шляхтою, гемофілічними уламками старого європейського рицарства, схильними до опіуму, спіритизму і декадансу. Так, спіритизму, безперечно! Бо чим, зрештою, є "Корнет", як не викликанням духів?

Кілька років я не наважувався його перекладати. Так, наче знав, що зроблю це там, неподалік Мюнхена, де Рільке дев'яностих лишився у вигляд меморіальних табличок і кав'ярні "Луїтпольд" на Брієннерштрассе, 11.

Я запізнився десь так на тиждень. Артистична та інтелектуальна еліта Мюнхена саме завершила серію богемних акцій під загальним гаслом "Rilke comeback". Діялося все це у задимлених кнайпах пролетарсько— мистецького мюнхенського передмістя Пазінг, повз яке я щодня курсував електричкою і в якому Рільке дев'яностих, здається, квартирував. Акції, з англомовною назвою включно, нагадували швидше вшанування померлої від СНІДу рок— зірки, аніж найвитонченішого поета початку століття, і це, як на мене, є свідченням того, що "Рільке назавжди".

Я запізнився, але не відмовився від "Корнета". Зрештою, чим гірша вілла "Вальдберта" від замку Дуїно? Від вежі Мюзо? Тільки тим, що хворобливі принци і принцеси по ночах не займаються тут столовертінням? Тоді я займуся ним. Я вирішив спробувати простір своєї кімнати. Як у ньому писатиметься? І про що? З точки зору матеріальної все було доведено до абсолюту. Електронна друкарська машинка з пам'яттю, від самого тільки шрифта якої можна було

впасти у тихий екстаз, безліч тоненьких різнокольорових олівців, вікна на південь з Італією та соснами, дві грубезні паки винятково білого й пахучого паперу (які, до речі, вирішально вплинули на мій подальший вибір — писати "Московіаду")...

Існує точка зору, що Рільке вигадав свою причетність до великого шляхетського роду. Що, порпаючись у давніх хроніках І догоджаючи дрібноміщанському снобізмові, відкопав корнета Крістофа Рільке, свого нібито предка, який зовсім юним загинув у військовій кампанії проти турків 1663 p. Що насправді той Крістоф, навіть якби існував, то ніякого стосунку до родини Рільке, справіку службовців і купців, не мав би.

Усе це стверджуючи, біографи та дослідники поета забувають про одну ненаукову річ, яка в цій ситуації, здається, забуватися не повинна. Про містику. Про містику червневої ночі 1899 p., коли "Корнет" був явлений. Про містику душі, яка за вітром, хмарами і місяцем вгадує ритм.

Про містику крові, яка говорить сама в собі і через двісті років, і через тисячу. Про містику тексту, який оточив мене своєю прозорою щільністю у перших днях лютого 1992 p.

...Випаленою сонцем рівниною мчить військо. Сини найблискучіших родів Європи рухаються все далі на схід, назустріч ворогам, туркам, Азії. Готується велике, можливо вирішальне зіткнення двох світів — Хреста і Півмісяця, Свободи і Деспотії, Особистості й Маси. Цей сюжет нам дуже близький — навіть географічне. Адже описана в "Корнеті" випалена рівнина, хоч і є Угорщиною, а ще точніше — метафорою, а проте може бути і диким полем нашої історії. Війни з турками — чи не найміцніша з історичних ниток, котрі все-таки, попри все, не дивлячись ні на що, в'яжуть нас із Європою. І коли 1683 p. — через двадцять років після описаної Рільке героїчної смерті корнета — в битві під Віднем фатально злютовані європейські сили вільних людей перемогли 300-тисячну султанову армію рабів, то цим назавжди було покладено край азіатським інвазіям на Захід (визвольний похід червоної армії 45-го року — дещо інше).

Втім, турків у сьогоднішній Німеччині повно. Замітають вулиці, чистять взуття, торгують м'ясом. Це також наслідки битви під Віднем.

(В якій, до речі, загинув смертю хоробрих, "смертію смерть поправ", такий собі Станіслав, граф Потоцький, двадцяти років, командувач підрозділу легкої кінноти; Колись його ім'я відібрали в нашого міста. І тим самим спрофанували не тільки пам'ять героя Віденської битви, польського (зрештою, українського) вояка, а й пам'ять тих сотень і сотень своїх, козаків, що теж не повернулися з-під Відня живими; спрофанували не тільки нашу європейськість, а й пам'ять про нашу колишню європейськість, а також ідею вільної особистості та — найголовніше — спадковості)...

Бо європейську людину сотворила спадковість.

І коли вона порушується, настає порожнеча, патріотично прикрита Франковим іменем.

Це, однак, деякий публіцистичний ухил. А що там наш "корнет"?

Так багато всього закодовано в ньому! Спробую дещо вичленити, бодай пунктирно.

По-перше, культ жінки, в ім'я Якої все й діється, — культ матері ("хтось повів мову про матір") та коханки ("дух жіночих розпашілих шат"), зрештою, й самотня напівзруйнована колона у випаленому степу згодом виявляється Божою Матір'ю (стовп істини та цноти).

А отже — культ високого еротизму, легкого й довільного, з кавалерськими, куртуазними, танечними символами, що витоки свої знаходять, напевно, ще в середньовічному "Романі про троянду".

А звідси — і культ пригод, культ чоловічої доблесті та бойової етики, зафіксованої в незліченних кодексах, а ще більше в серцях і легенях: "Моя добра мамо, пишайтесь: я несу прапор". Своє вміння красиво померти корнет Рільке довів так само переконливо, як і вміння красиво кохатися. І все протягом однієї ночі — максимальна ущільненість буття.

Бо перед нами — казка про яскравість і гостроту переживань, про цей великий театр єдиного глядача Бога, як уявлялося кожному в ті підкреслено театральні часи. Кожен жест диктувався естетичною необхідністю, адже Глядач бачив згори все, і Вистава мусила Йому сподобатись (так мимоволі повертаємось до феномену відчуття форми).

А тому, по-останнє, не забудьмо й про культ мови, свідомо піднесеної, баладної, ритмізовано-штучної, романтичної — словом, німецької. Усі іменники в ній досі пишуться з великої літери, бо це назви — речей, рослин, людей, міст, напоїв, і, можливо, саме тому так багато слів з великої закрадається до мене сюди, в ці українські нотатки...

"І даватимуть собі сотні нових імен, а тоді їх назад забиратимуть, але тихо і ніжно — так із вуха сережку знімають.

4

Щось подібне — втечу в середньовіччя з його замками І вежами — вчинив свого часу король Баварії Людвиг Другий. Мав у своєму монаршому розпорядженні чи не найгірший для монархів час — другу половину тупого й безкрилого, загрузлого в матеріалізмах і позитивізмах XIX ст. Пішов від свого часу геть.

Спочатку в лісову самотність, вибудувавши для себе кілька замків посеред альпійського безмов'я.

Пізніше — у смерть (у вічність?), на 41-му році життя канувши в глибини Штарнберзького озера. Існує версія, що його втопили. Існує також версія, що був божевільним. Як доказ, наводять беззастережне захоплення, послідовне і чимось аж нав'язливе опікування композитором Вагнером та довжелезним виводком його оперових персонажів, усіх цих трістанів та ізольд. Справді, всі найгучніші Вагнерові прем'єри відбулися у Мюнхені.

Натомість боявся живих людей. Боявся радників і дипломатів, банкірів і промисловців. Може, й мав у тому рацію.

Сяйливий дегенерат, він став прапором для пізніх декадентів. Метерлінк, здається, щось там присвятив йому.

Нині його розмножують на кольорових поштівках і пивних етикетках. Його замки — втілення божевільних фантазмів та кічу — Ліндергоф, Нойшванштайн, ці еклектичні химери з водяним опаленням, дають баварській скарбниці вагомий туристичний прибуток — переважно від дурнуватих американців, які саме в Людвигових замках вбачають істинний "дух Європи" і таким чином задовольняють свій майже статевий потяг до неї.

Його називають Лебединим Королем. Цей символ часу і враженої вимиранням аристократії зробився товарним знаком баварського добробуту.

А втім, до чого тут моя звинувачувальна патетика? Хто дав мені право? Хіба я забув про карнавал, про це вічне оновлення? Про це безперестанне жонглювання суттю?

Я ж бачив його на карнавалі, де він був маскою!..

5

До карнавалу я маю те відношення, що я Патріарх Бу-Ба-Бу. Тобто іноді я буваю ним — зодягнувши пурпурову мантію та корону зі срібної фольги, трохи блазенську, трохи монаршу. Дивний це взагалі персонаж — напівсвітський, напівдуховний. напівп'яний.

Я прибув до Баварії саме вчасно — у розпал фашінгу. Це найдовший карнавал року, безперервний ланцюг забав І пиятик, що тягнеться понад два місяці — аж до передвеликоднього посту.

І що найперше впало у вічі?

Кількість перехожих мюнхенців з волоссям, фарбованим, на зелено або червоно, зростала з кожною годиною мого перебування. Серед таких смарагдово-пурпурових ундін навіть сімдесятирічні бабеги не становили надзвичайної рідкості. Зимові дерева були обсипані ліхтарями. Вечірніми електричками подорожували Маври і Паяци, а сонми Янголиць у стилі панк перепурхували з однієї кнайпи до іншої слідом за Чортиками та Римськими Легіонерами. Поза тим загальна атмосфера була достатньо спокійною, аж ніяк не криміногенною і саме тому, на мій погляд, не зовсім святковою. Усі надії тепер я покладав на Венецію, де, як і в решті Старої Європи {в Авіньйоні, Картахені та Антверпені) відбувалося щось подібне і де, на відміну від загрузлого у власній добропорядності Мюнхена, кров моя мала б закипіти вже тільки від того, що там прийнято ходити зі стилетами і стріляти в небо зі стінгерів.