Вступ до географії - Сторінка 4

Цілі дивізії найманих убивць і ревнивих месників, користаючись плащами, шпагами і масками, нишпорять у пошуках своїх потенційних жертв з єдиним прагненням — раз і назавжди спустити їхні веселі карнавальні тіла на дно дещо смердючих і романтичних каналів.

Забігаючи наперед, скажу, що не встиг упіймати венеціанського карнавального шестя навіть за хвіст — коли я врешті опинився у цьому ірреальному місті, було вже цілих три дні, як усе скінчилося й розпочався піст. Завдяки чому я все-таки зміг там що-небудь побачити — з базилікою Св. Марка і Оспітале делля П'єта включно, а найголовніше — відчути всією кров'ю цю потаємну вологість мініатюрних садів у внутрішніх альковних подвір'ях монастирів і палациків (початок березня, панове!),

Хочу цим лише зауважити, що венеціанський карнавал по-своєму тривав далі, навіть після великопісної середи...

Повертаючись хронологічно до Баварії, додам, що напруга дійства все-таки зростала, особливо з середини лютого, після Валентинового дня з його обов'язковим ритуалом поїдання шоколадних сердець. Спорадично виливаючись у чергову маніфестацію дурнів і товстунів, карнавал самовдоволено переходив у завершальну стадію. Телевізія транслювала велике збіговисько "карнавальствуючих" в Аахені блазнів: національна еліта Німеччини та Франції з'їхалася туди в черговий раз, аби позмагатися в дурощах. Сам геній міжнародної політики, міністр закордонних справ маестро Геншер, увінчаний блазенсько-монаршою короною (щось на кшталт Патріарха Бу-Ба-Бу), виголошував пародійні тиради на межі пристойності, а доктори філософії та Нобелівські лауреати, загримовані під пастухів і сажотрусів, надривали боки від його, геншерівських "залепух". o

Чи не тому так багато несосвітенних дурниць натворено в нашій історії, що ми для власних дурнів і товстунів не відвели хоча б однієї карнавальної площі, помістивши їх натомість у зали для пленарних засідань? Ми не надали самим собі відповідного часу і простору для видурнювання, тож змушені видурнюватися повсякчас і повсюдно. Адже карнавал — це ще й нейтралізація дурощів через їх звеличення. А ми, на жаль, нейтралізували щось протилежне.

Якісь рештки Великого Карнавалу, здається, ще маємо:

в різдвяних вертепах, маланках. Утім, я не етнограф і не етнолог, не буду категоричним. Знаю лише, що справа знову фатальним чином полягає в одному й тому ж самому:

відчуття форми або відсутність його. Дурнів і товстунів можна висміювати на площах, а можна обирати в парламент. Справа смаку.

Апогей фашінгу настав у трояндовий понеділок, 1 березня. Як розперезалися німці! Вони загатили площі і вулички середмістя. Вони тільки те й робили, що дудлили, жерли, тевкали, плямкали, горлали, галакали, гуцикали, випорожнювалися, видурнювалися, тупали, скакали, плескали, ґелґотали, шварґотіли, молотили, пекли, мастили, грали, співали, злягалися, цілувалися, наливалися тощо. Я їх ще не бачив такими і не знав, що вони такими бувають (буяють себто). Не німці, а шаленці якісь! Не баварці, а збоченці! Вони звели докупи всі принади і всі петарди.

Уже в середу місто виглядало по-старому — чистота і вилизаність поверхонь, змита з волосся фарба, посипані попелом голови. Останнього, звісно, насправді не було: це таке моє авторське перебільшення. Карнавал остаточно виграв свою велику битву з Постом, у зв'язку з чим навіть великопісна середа ("попільна середа" по-німецьки} — день зосереджено-глибокої скорботи й задуми — розглядається життєлюбами теперішньої Європи виключно як нагода поласувати рибними делікатесами з білим вином.

Це болісно-солодке свято під назвою Життя залишається найвищою цінністю навіть у дні печалі та аскетизму.

Хтось, однак, може забачити в цьому лише черговий прояв апокаліпсису. І буде близький до істини.

6

Майже все з описаного мною вище є моєю ж вигадкою. Щось я побачив, але не так, чогось іншого не побачив зовсім, щось іще приплів суто від себе. Зрештою, тут усе суто від мене. Я нічого не нав'язую й не узагальнюю.

Виправдовує мене тільки одне. Я не став би цього писати, якби Сашко Ірванець одного разу не подарував мені величезну настінну, виконану в масштабі 1:750000, мапу об'єднаної Німеччини з зеленими улоговинами та коричневими хребтами гір. Ця мала надовго (чи не назавжди?} стала для мене одним з найпоетичніших малярських творів. Я взагалі шаную географію, цю найточнішу і найбезстороннішу з наук. Тому відповідаю принаймні за географічну достовірність усього викладеного.

Про що я не написав, хоч міг би? І про що я не зміг би написати?

Про поступове вживання в мову, в цей гайдеггерівський "дім буття", з якого спершу виловлюєш розрізнені сигнали окремих слів, які, однак, аж ніяк не хочуть складатися у щось змістовніше від себе самих; а проте, їх робиться дедалі більше, і от уже виринають цілі острови ясності з темних надр стихії, аж врешті, одного чудового вечора, під кінець третього місяця своїх мандрів, зненацька усвідомлюєш:

"А я, виявляється, вже розумію. Розумію все, про що вони говорять ось тут, в одній зі мною електричці. Просто чую і розумію"... (Безногий навчився ходити. У безвухого виросли вуха).

Про інший дім буття, себто про храми, про церкву Св. Каетана (ах, ці тільки баварські святі — вони чудові у своїй локальності!) — білу і барокову всередині, куди я приходив по десять хвилин рівноваги і спокою, однак найчастіше бував ще більше приголомшений перенасиченістю її густої ліпнини...

Про бароко я взагалі майже не сказав, як і про монастир Андехс, де ченці-бенедиктинці варять пиво і настоюють дивні наливанки за рецептами таємних зільників XII ст., про бароко, знову про бароко — про храм Св. Миколая та Єлизавети, про панотця, котрий саме провадив урок релігії, але то було швидше мистецтвознавство: лагідний, мов голуб, він звертав погляди вгору — на буйну Ціммерманову орнаменталістику; в сусідній каплиці лежав під мармуровою плитою Карл Орф, автор "Карміна Бурано", цієї лайдацької меси, цих волань і жалінь середньовічних пияків та збоченців, покладених ним на різку пронизливу музику через вісімсот років їхнього припадання пилом десь на дні монастирського скрипторію...

Про ще одне бароко, про катедральний собор Св. Стефана в Пассау і про ритуальні співи з танцями й бубнами на площі перед ним — крішнаїтська громада теж, вочевидь, готувалася до свята Воскресіння Господнього, котре мало настати завтра, 19 квітня...

Про інший танець — про танець лялькових морісків на вежі нової ратуші в Мюнхені, щодня, об одинадцятій, спеціально для японців з відеокамерами, над виповненою людом площею Св. Марії, чи, коротше, Марієнплятц...

Про Марієнплятц я обов'язково написав би окремо, як і про чорношкірого міма, котрий з артистизмом і пластичністю екваторіального принца вичавлював із юрби все, що міг, і поступово перетягнув до свого невидимого балагану кваліфіковану більшість заблуканих на площі роззявляк...

Про індіанців-кечуа, про їхню мандрівну музику, як і про італійців, греків, хорватів і турків, згаданих лише побіжно, про їхні страви І напої, про впливи географії, біології та місячних циклів (у сенсі астрономічному) на розташування ресторанів і таверн, про дивовижні слова, що не піддаються аналізові й означають рожеві, білі й червоні вина всіх часів і народів...

Про міста, від яких мені лишилися тільки плани, схеми і умовні знаки, що за ними досить легко зорієнтуватись у маршруті, однак маршруту як такого вже не передбачено, у зв'язку з чим тішуся просто назвами: Равенна...

Про закапелки музеїв, про все золото світу, зібране в них, про чудернацькі експозиції: ляльок, гральних автоматів, нічних горщиків, посмертних масок, воскових фігур, екіпажів, карет і ярмаркових атракціонів, з чого випливало безліч висновків щодо людини й цивілізації, однак я не встигав їх запам'ятовувати...

Про це безконечне і бездоганне піклування духовного матеріальним, про це постійне меценатство незліченних театрів, бібліотек і галерей, про цю культуру, увесь цей пишний баласт, про знаки, послані нам колись зі стін і стель палаців та храмів, що їх ми вже не встигаємо навіть побачити, а не те що зрозуміти...

Про римського імператора Августа і про Мартіна Лютера, що ховався в його місті від інквізиції, або про Байрона, що вибрав для квартирування саме той будинок, з вікон якого видно могилу Данте...

Про графіті, про обмальовані вагони і мури, про череп і кості і напис на старих венеціанських каменях: "Чому цей СНІД засраний?"

Про безліч інших загроз, навислих над цими містами, про незліченні кризи та депресії, жодна з яких нам і не снилася...

Адже справа в тому, що ми по-своєму щасливі. І в цьому нам слід віддати належне — ми щасливі тим, що нічого про світ не знаємо. Ми ще тільки готуємося здійснити свій перехід через Альпи.

І якщо протистояння систем направду скінчилося, а міф про Європу не є черговою штучкою наших коханих ідеологів...

Але не забігаймо вперед. Географію слід починати з азів. Для нас вона ще не починалась.