Як Хапко солоду відрікся

Коли вже ви так просите, то нехай воно буде по-вашому – розкажу вам, як Хапко солоду відрікся… Чому не розказать… Тільки умова така: не вередувати і не перебендювати. Не знаю, як хто, а я не люблю, як беруть мене на решето та починають сіяти та пересіювати на всі боки: «А се, дядьку, щось не припада, а те якось не приступа, а сього зроду-віку, мабуть, не бувало, а того ніколи, здається, не трапляється, та чи ви, дядьку, не помилились, та чи ви не передали куті меду, та чи не з крилами ваше слово»… Може, я й помилюсь або й поязичусь, не до складу – не до ладу, може, де переборщу, а де не дотну, може, такого набазікаю, що і в шапку не забрати, а далі почну у пересилку, та й кінця не зв’яжу – дарма! Послухачі нехай умову пам’ятають і голову мені не морочать. Згода? Як згода, то слухайте.

Колись прилучилось у пеклі, що підстарший чорт тяжко занедужав: наївся, як дурень, в кума на обіді, а до того ще ковтнув якогось заморського з кригою трунку. (їх, пекельників, і наші пани не переважать: у пана на бенкеті ласощ з-за моря, – і пекельник дихати не хоче без заморської). «Ой лихо! давай, куме, ще чарку, чи не відпустить!» Ковтнув ще чарку… Тут вже так його вхопило, що всилу додому дочвалав. Крутиться, бідолаха, як посолений в’юн, а стогне так, що аж поза пеклом лунає. Жінка у крик, у плач – звісно, жінота; чи в селі, чи в пеклі – скрізь вона однаковісінька – найперш збила бучу, а далі до знахаря – рятуй!

Прибіг знахар. Тудою, сюдою, віхтем, деркачем, клепадлом, довбнею, сморовидлом, – нічого не вдіє! А до того ще й не розбере, що воно за хвороба – чи пристріт, чи підвій, чи перерва, чи завійниця. Оце завійниця, чи там що, ніби відпустить, то тут би бідаку легенько зітхнути та відпочити, а він сплесне лапками та заскиглить так, наче з вірною дружиною навіки розлучається.

А знахар той, славили, такий був здатний, що всяку хворобу здіймав з недужого, як паутину з стінки. До того, був він з тих, що за сім миль занюхує ковбасу в борщі, а за вісім догадується, кому на котрій нозі чобіт мулить. Порався він, порався, поки добре чуприну нагрів, а далі покинув клепадло й сморовидло, пильно подививсь на бідолаху та й пита:

– А чого се вас за уха бере?

А того, бачте, аж у два кия взяло: одно, що кумові вареники та ліквори тиснуть, а друге – пече думка, що саме мав він на полювання поспішатись, мав, як йому приділено, уловляти по світі грішні душі та за справну роботу таку-сяку гарнесеньку цяцечку собі придбати, а він оце мусить лежать, як гнила колода. Вхоплять його ліквори – йому вже не до цяцечок, а відпустять ліквори, закипа жаль: оце ж придбаю цяцечку! Оце ж НАТІШУСЯ, ЯК ПЕС УСТУДНІ!

Мовчить, тільки стогне.

– Кажіть, годі соромиться, – наполяга знахар.

Зітхнув, та так-то важенько – якби в лісі, то стрепенув би старі дуби – та й признається.

– Так і так, – признається, – мав я грішні душі вловляти, за справну роботу цяцечки собі сподівався…

Знахар зараз раду дав.

(Давненько вже у пеклі знахарував, – знав, де яка хвіртка і на яку стежку).

– Ви, – каже, – підстарший у старшого, то, мабуть, усюди годящий – і в коло, і в м’яло, еге?

– То що? – скавучить.

– А ви, підстарший, орудуйте попідстаршим – ви його в коло і в м’яло!

(Що ж ви думаєте: пекельна нечисть не согласна, щоб і тут добрі люди переважили! Так само і в пеклі собі упорядкували: і старші в їх, і підстарші, і попідстарші, і менші, і цяцечки, і уряди, і шпиги, і десятники – все у хрінових дітей, як у нас!)

– Та я, бачте, боюсь, бо присягався… як дознаються…

Знахар тільки очі примружив.

– Ваше діло. Не те що цяцьку втеряти, – вільно й пропасти. Пропадайте, коли занудилось лиха!

Неборак поскавучав-поскавучав та й гукнув:

– Хапко!

А Хапко вже тут і наввипинку. Швидкий, як мотиль, – і ріжки, і копитця говорять.

– Хапко, гайда на землю вловляти грішні душі. Та гляди, щоб я, пославши тебе, не скаявся… Чуєш?

– Чую, ваша вельможность.

– Торік я тебе брав на те полювання, то ти мусив бачити, як я справлявся… Пам’ятаєш?

Якби з села який простець Іван, то б зараз бовкнув: «Ще б то мені не пам’ятати, як я ноги повідбігав, поки ви мед-вино кружляли!» Ну, а Хапко – не дурно ж у попідстарші постановили – бісик з освітою, – зна, кому яка одповідь годиться.

– Пам’ятаю, ваша вельможность.

– Гляди ж мені, справляйся. Бо я вас, молодь, знаю – недбальці ви… За що візьметесь, все в вас так, як мокре горить… Буде твоя робота справна, то і похвалять, а може, і цяцечки якої діждеш… Не давай собі потолі – БЕРЕШСЯ ЗА ДІЛО, ТО БЕРИСЬ ОБІРУЧ, ЩИРО… Занедбай гулянку… Навіть здоров’я не шануй…

– Сказано: мусиш поводитись око в око як той, що тебе випроводжає, – примовля знахар.

– Гайда!

Хапко – круть-верть і вже в нашому повіті, під Маківцями.

Діло було літом – от не згадаю, у середу чи в четвер – саме як закотилось сонечко та зійшла вечірняя зіронька. Спочила вже, награвшися, дітвора, не пурхає й не озивається галасливе птаство, не гомонять потомлені люди, стихає село… Тільки щебече соловейко та чутно – десь далеченько співає дівчина. І такий Господь вечір дав, що і безталанному недосилку ніби легшає, а тому, на кого лихо ще тільки здалека кива, наче крила виростають, і здається, от-от запопаде він собі таке щастячко, якого ще ніхто у Божому світі не зазнав…