Як Хапко солоду відрікся - Сторінка 5
- Вовчок Марко -За прилавою препишна чорнява кирпатенька молодиця у червоному очіпку. Як зобачила дядька Володька, зірвалась з місця, наче її полум’я обхопило:
– Перевіро! Шибеник! Злодюга!
А дядько Володько зумився, аж рота роззявив, хоч возом в’їдь.
– Та на кого ж се ви гніваєтесь, голубонько? З ким сваритесь? – пита. – Та хто ж се вас угнівив? Та ви скажіть мені, то я того псотника чи псотничку… Та не турбуйтеся, моє золото…
А золото трохи не удушується з гніву.
– Ти, безчельнику… ти, проява… Які такі коралі нараяв? Завіряв: грапиня спродає… Зроду б не продала, якби не визволяти грапа… а вони… а ті коралі розпадаються… трощаться, як скло… Щекачу клятий!
Дядько Володько аж руки до Господа здійма.
– Господи милостивий! Чи я ж таке провідав! Я ж на ту злиденну грапиню покладав надію, як на рідну маму! То я до неї піду! Я її поспитаю! Я їй не подарую! Нехай грапська челядь мені голову одітне, а не подарую!
– Ти, продай-душе! ти… Геть з пекарні! Щоб ти тут не пах! Геть!
– А я, голубонько, до вас…
– Геть-геть-геть!
– …бо мій товариш репетує: «Як зблизька не побачу ту удівоньку – себто вас, – то або води завідую, або петлі на шию… Ось він стоїть. Спогляньте на його, голубонько…
А голубонька вже споглянула. У гніву, зопалу не завважила, що коло дверей стоїть такий галанець – хоч малюй, хоч цілуй!
– Верзете не знать що! – промовила, разом втихаючи.
І, здається, нічого не вдіяла, тільки на півкрочка посунулась поза лавою, та взявши рушничок, злегенька його струсила, а виявила, наче вималювала, які в неї рученьки білі, який стан гнучкий, яка постать пишна.
– А нехай же скаже, що брешу! – править Володько. – Нехай скаже!
Та до Хапка.
– Ти присягавсь, що як удівонька загордує, то або втоплюся, або в камінь розіб’юся? Присягавсь чи ні?
– Та годі вже, пустаче! – ніби свариться удівонька (а хмару з чола наче вітрець гонить. От-от вже й всміхнеться, та зирк-позирк на Хапка). – У вас на вербі груші. Та ще й рясно їх…
А Хапко підстріхує вусики та світить вирлами.
– Нехай тому комарі виїдять очі, хто бреше, – вигукує дядько Володько, нібито вже й сердячись, що так його кривдять. – Хіба мені треба в ту вашу пекарню заглядати, або того вашого папушника купувати? А що робитиму, як він клещаком в мене заклещився: «Нехай же хоч подивлюсь зблизька на кралю, нехай же хоч гляну!» Змусив мене. А що, думаю, РАЗ ЛІТО РОДИТЬ – НЕХАЙ УЖИВА СВІТА, ПОКИ ЛІТА… І погодивсь: дивись на свою кралю, а я вже мушу папушником, чи там чим іншим піклуватись.
Розказує, а сам з-під поли торбу та у торбу.
– До папушничка можна і ковбаски – от ся, здається, добра, з часничком… Візьмемо… І калача можна… і смаженої рибки… як на твою думку, Микито? Підходь ближче – годі вже соромиться! Та не світи такеньки очима, щоб часом нам стелі не спалить… от тут і драглі… підходь лишень та подивись. Можна й шматочок сала, еге?
– А можна, – згоджується Хапко, підходячи близенько та викладаючи перед удівонькою карбованця.
– Беріть от сього папушничка, – радить Хапкові удівонька, – може, мені спасибі скажете… За ковбаску з часничком теж, сподіваюся, не налаєте. А бублички не до смаку? А пампухи з медом? Солодкі…
А у самої усміх солодший від того пампуха солодкого… Голосом пестить, оченятами голубить…
– Таких і в нас у пеклі не густо! – дума Хапко.
Та трохи нахиляючись, наче йому вгодило у серденько, стихенька перепитує:
– Солодкі?..
– А як солодкі, то кидайте мені в торбу, – озивається дядько Володько.
(Поки що, він у ту торбу понахапав і такого, що удівонька, виграваючи очима, і не постерегла).
– І я ласий до солодкого, – жартує, – сказано: КОЖНА ДУША НЕ З ЛОПУЦЬКА, ТОГО Ж ХОЧЕ, ЩО Й ЛЮДСЬКА.
Та ніби, схаменувшися, вжахнувсь.
– Забарився з тим закоханцем, а в мене такого діла, що аж голова вочевидь сивіє. Бувайте ж здоровенькі, голубонько, а я завтра раненько або пропаду, або видеру у тої злиденної грапині ваші гроші… Се ТАК ПЕВНО, ЯК СОНЕЧКО СХОДИТЬ І ЗАХОДИТЬ. Видеру і вам до ручок… Може, товаришем перешлю. Не забороните товаришу вас одвідати? Не бороніть, галонько, бо товариш сухот достане або щось собі заподіє.
– Чого ж маю боронить, – одказує удівонька, як свята, – у пекарню кожному двері відчинені… кому треба, той і уступай.
– То й добре, галонько, він не забариться. Еге, Микито? А ви його, серденько, прикрильте, бо кажу вам, се трохи не панська дитина, роду доброго, заможного… я і батька його, і дідуся, і прадіда знав. Може, Господь його вам, голубко, приділя…
– Та одкосніться! Вже й так заробили на позиск, –знов впиня удівонька, чи сварячись чи потураючи.
Та до Хапка, ВСМІХАЮЧИСЬ ЛЮБЕНЬКО:
– Завтра в мене булочки СВІЖЕНЬКІ, ТЕПЛЕНЬКІ… УСЯКОМУ НА ЗДОРОВ’ЯЧКО…
А Хапко, виграваючи вирлами:
– Та вже як такі РУЧКИ ТА ПУЧКИ ОРУДУЮТЬ, ТО ПЕВНО НЕ ПОПСУЮТЬ…
А ВДІВОНЬКА, ГОЛІВОНЬКУ СХИЛЯЮЧИ, ВІЇЇ ШОВКОВІЇ ДОЛІ ПРИПУСКАЮЧИ:
– Та візьміть одчепного…