Як Хапко солоду відрікся - Сторінка 7

- Вовчок Марко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


А Хапко:

– То зваримо, дядьку!

– Таке пивце!

– То зваримо!

– З таким духом, що за дев’ять миль чути!

– То зваримо!

І так бісеняті аж закипіло того пива варити.

– А побрязкачі? – пита дядько.

– Оце знайшли, чим турбуватись. Побрязкачі будуть. Побрязкачів досхочу…

Звісно, дідькове кодло, як ті великі пани, не турбується втратою, бо теж гроші не зароблені ручками та пучками, не кривавії, а ласкавії.

– Було і в мене тих побрязкачів досхочу, – зітха дядечко, – та, бач, чоловік я дуже добрий… такий добрий, що аж сором: аби побачив людське безталання, аби вбожество, то радий і сорочку з себе віддати. Оце вчора бачу, сидить вбога людина, а до неї двойко діток туляться, простяга руки: «Змилуйтеся! Будьте милосердні!» То я зараз: «Ось, небого!» – та все чисто й віджалував… я щоб ти знав…

– То зваримо ж пиво! – перехопля Хапко.

– Воно б можна, та багато заходу.

– Прошу я вас, дядечку!

Нарешті, дядечко ніби власкавився.

– Що маю з тобою робити! Нехай вже постараюсь, тобі на втіху. Тільки умова така – моя майстерська праця, а твої гроші, бо казав же я тобі, що вчора…

– Та добре, дядьку, добре…

– То згода?

– А згода, згода… Зараз і заходимось… еге?

– Ти, бачу, з вітрогонів, братіку. Хіба у такому ділі припада хапатись? Нехай хапається попівна заміж, а тут треба братись, добре розміркувавши.

– А чого маємо міркувати? – кинув Хапко. – Зараз усього накупуємо та й заходимося варити. Ось беріть гроші…

– Велике діло твої гроші! Пхе! – угинається дядько, нібито він по самі вуха у грошах сидів, сидить і довіку сидітиме. – Сила не в твоїх грошах, а в майстерстві… Розумієш?

А Хапко:

– То бувайте здорові!

Та до дверей.

– Куди? Стій! Микито! Товаришу!

Та обіруч до Хапка.

– Хіба ж я відмовляюся? Обібравсь грибом, то вже нікуди, як у кошик… Ну, давай гроші… Давай карбованець… Ні, два, та ще з копою… бо теперки за солод правлять, як за рідного батька… Давай ще три копи… та ще трохи… Міркуй, що солоду нам не абиякого… нам треба виборного… дорогий, кат його не взяв, та нічого не вдіяти – як треба, то треба… Побіжу до знакомого пивоварника, чи не позичить діжечки… та хто його зна, чи позичить, бо жмикрут страшенний… хіба злотого йому в зуби?

– Як маємо позичати, то, може, лучче купимо, – каже Хапко.

– А лучче… безпечніш… Давай на діжечку… Та підкидай і на пахощі, бо моє пиво з пахощами… І пахощі в мене не абиякі, а з виборних найвиборніші… Ще підкидай… дві копи… та ще копу… Сип, сип, – буде рештка, то принесу, а як забракує мені у крамниці, то вже не гаразд. Ге, скажуть, се, мабуть, шеляговий купило! Шкода й показувати йому виборного краму – йому і вибірки годяться… Ну, давай ще хоч карбованчика… як заходжуватись, то заходжуватись…

– Кумасю! (то вже до куми).

Кума тим часом стоїть та прислуха. Невтямки, мабуть, їй, яке з того кумового пива буде диво, а не озивається і не пита.

– Слухай, кумасю, ти мені гарненько усе опоряди… усе, що треба… пильнуй, щоб рощини… чого очі в мене встромила?., не бачила, чи що?

– Та ні… та я зараз…

– Я швиденько подамся до грека по пахощі, а ти, Микито, бери в куми синю торбинку та поспішайся за мною. Он тут у заулочку по правім боці на ріжку той грек крамарює… Та не барись, бо я дожидатиму, а мені пильно… ще маємо того солоду запопасти.

Та у двері, та й нема його.

Хапко до куми:

– Даєте синю торбинку?

– Синю торбинку? Яка ж то синя? Не здумаю!., шукатиму… зараз знайду.

Метнулась шукати.

– Та не турбуйтеся, – спиня Хапко, – йому аж пече бігти, – обійдемось, куплю якусь.

І льотом стрепенув до грека, що в заулочку близенько по правім боці, на ріжку пахощі продає.

Коли ж ріжок не з правого, а з лівого боку і не близенько, і грека на ріжку нема. Продає тут маківники якась огрядна молодиця у синій корсетці, зав’язана чорною хусткою з червоною габою. Непривітна. Напустила брови, як пущик. Погляда зукоса.

– А тут мав бути грек… де ж той грек? – пита Хапко.

А молодиця, як у дзвін:

– Якого тобі грека? Вирла, як у теляти, а не бачать… сліпі, чи що?

Хапко зараз маком розсипався.

– Я, крамарочко, хотів спитати… Може, ви мене направите, де той грек, що німецькі пахощі продає?

– Оце заробиш ти в мене німецького пахоща, та ще позиск на придаток! Бач, викрутень! З третьої, мабуть, гіллі зірвався!

Та як задзвонить:

– Десятнику Овдію! Десятнику Овдію!

Хапко дременув далі.

Надибав на ріжок, от і другий, п’ятий – катма грека. Мало не все місто вибігав та вишукав. Хоч ніжки бісячі, а гудуть.

«А може, він все покупив та й до куми подався і там вже орудує?»

Потер-потер ніжки і мерщій до куминої хати.

– Нема?

– Ще нема, – одказує кума, – сідайте, відпочиньте, поки надійде. Втомились, аж задихались. От свіжа водичка…

Напивсь Хапко свіжої водички та й пита:

– А де ж той грек, що його не знайти?