Як Хапко солоду відрікся - Сторінка 9

– Як вас Господь милує, Назаре? Чи здоровенькі? – вітає бондаря.

А бондар, хрінів син, до неї, як голуб до голубки.

Тоді вже згадав я, що той Назарко на цілу округу жіночий воркіт і такий на це діло здатний, що, не вам кажучи, вранці вдовуленька слізоньками вмивається, згадуючи свого покійничка, а покивав та поморгав Назарко, та сплакана бідолашка того ж таки вечора вже у червоний очіпок причепурилась.

– Ми з товаришем до вас, рибонько, за великим ділом притупали, – почина до неї прикочуватись Назарко. – Пізнали мого товариша?

– Аякже, пізнала.

І до мене приязненька!

Що ж ви думаєте? Умент оборудував діло Назарко. І півня продала, і навіть торбинку на його позичила.

Іду додому, везу півня… І не так-то вже дуже радію… Чогось ніяково мені…

А що далі, то гірш та гірш надозолює мені те придбане добро, бо вража птиця безперестанку так стрепехається у торбинці, що конячка наструнчує вуха. Ану, думаю, зв’яжу я його краще, бо та Варка, прислухаючи та приглядаючи свого залицяйку, кат зна як зв’язала.

Спинив конячку, витяг того невірного півня з торби, прибравсь міцніше притягнути мотузок, коли бісів півень фурх! та у степ… будь воно тричі німцеве! Я за ним… і крила, і ноги в його спутані, а нічого не вдію: підстрибує та підлетує, мов скажений. Спинюсь я, спиниться й він – роззявить дзюба і визирається, наче очі йому зараз вискочать, аби я поворушивсь – він стриб далі у степ. Добре нагрів чуба, поки його злапав…

Привіз додому, пустив у дворі. Жінка тільки в долоні сплеснула.

– Оце, – кажу, – я таки докупився…

А сам раки печу, аж в очах зеленіє.

Бодай і не згадувати!

Так от побігло дурне бісеня шукати того дядька Володька.

Відома річ, який у бісового кодла нюх і чух, а проте тільки на другий день вишукав жвавого дядька аж за сім миль від міста – у Хрещатках ярмаркує.

Ярмарок аж кипів. Вироюваються і гомонять люди, ржуть коні, реве бидло, риплять вози, гагакають гуси, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи, шваргочуть жиди… твар, стук, гук, розголос…

А в самому натовпі звивається дядько Володько, трусить якоюсь свитиною та вигукує: «Люди добрі! Люди добрі! Оце свитина над свитинами! Нова! Чудова! Коштує сім карбованців з копою, а віддаю за два! Таке лучилось! Поспішайтеся! Купуйте, не баріться! Два карбованця! Хіба се великі гроші? Два карбованця! Коштує дев’ять! А вам за два! Нова! Чудова! Два карбованця!

– Дядько Володько! Дядько Володько! – гука Хапко.

Не дочува дядько. Хапко метнувся був у самий натовп, а народу, що й києм не проторкнеш. Але, звісно, бісеня скрізь пролізе, і вже Хапко коло дядька, коли ж тут якийсь велетень хап бісеня за галанці та як порожню макітру відкинув геть убік на плечі двом добродіям. Добродії у крик, а баби коло них у писк… А велетень до дядька Володька: «Га, таки застукав невірну ступайку!» А дядько Володько: «Прохорець! Прохорець! Друже! Брате!» (Еге, дума Хапко, се такий Прохорець!) та як вигукне: «Ой, смерть моя!» Та й повис, як неживий, на Прохорцевих руках.

– Удає! – гукнув хтось з натовпу, – я його знаю: шпаками годований!

– А я ось навчу, як удавати! – каже Прохорець.

А проте трохи ніби втихомирився і вже поклав дядька Володька на землю ошамненько.

«Як його визволити?» – дума Хапко.

В пеклі, щоб ви знали, як побратаються, то вже за побратима, як за рідного батька, не те що в нас – при добрій годині побратим, а при лихій – мерщій за шапку, та бувай собі здоров, побратиме…

– А визволю!

_________________

Примітки:

*вистоялочка – горілка, що вистоюють рік, а то й два, часом закопуючи в землю (прим. автора).

**ведмедик — палюча, як вогонь, горілка з пахощами. Якийсь, славлють, протопоп 7 років обмишляв, поки її обмислив (прим. автора)

***рарах, Рарог – у стародавніх слов’ян-поганинів – вогненний дух, пов’язаний з культом вогнища. Рарога уявляли в образі хижого птаха чи дракона з тілом, що іскрилося, волоссям, що палахкотіло, і світінням, що виходило з пащеки (дзьоба), а також у вигляді вогняного вихору (прим. моя. – П.).