Як Хапко солоду відрікся - Сторінка 4

- Вовчок Марко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


– От тут недалечко пивничка… Воно не пивничка, а так сквапний чоловічок ніби то тим, то сим крамарює… Труночок там такий, що тільки ковтай та бровами підкидай… Ходім, постановлю тобі пляшечку, щоб ти знав дядька Володька та його добрість… Звертаймо цим заулочком, то й зараз натрапимо. Згода?

– Згода.

Звертають у заулок, а тут другі двері і у ту, мовляв, пивничку, де сквапний чоловічок то тим, то сим ніби крамарює.

Увіходять.

Хата давненько не білена, та відколи вже й не метена, по стінах колочки, а по колочках той, мабуть, крам – нова сива смушева шапка, якась червоненька спідничка, синя корсеточка, аж три халяви, вишиваний рушник; де причеплена пилка, де хомут висить, де чемерка, а поруч славна хазяйська пута і прехороша свитина; тут юхтові чоботи, а там з драної торби сторчить долото і просувається свердел. І не злічити того, мовляв, краму. На одшибі, в кутку, кривенький стіл; на столі пляшка, скляночки і чарочки, а поза столом сидить на лаві і тягне люльку сам сквапний чоловічок – вже давненько не юнак, відколи вже й квіт з його опав, та ще й не трухляк: сивоусий, пикатий, броватий, очима, як списом пройма.

Загледів дядька Володька і, не так, щоб ласкаво, гукнув:

– Га, шпачок прилинув… Сподіваєшся знов дві кварти ушахровати? Колись матиму частинку, то я тебе трохи навчу! Знатимеш, як-то гуляти, а погулявши, втікати! Зажди-но, шпачок!

Та й устає… А барчистий, височенний, аж стелі достає, кремезний, кріпкий, як дуб…

А шпачок скік за Хапка, та з-поза Хапка:

– Що се ви… що се ви, Охріме друже? Що се ви… Хіба мене не впізнали? Чи жартуєте?

– Жартую? – одгримнув Охрім… – А ти, єретичний сину, позавчора не втік? Гукаю, а він…

– То що, що втік, Охріме? – виговорюється. – Втік, а ось прийшов, і все до шеляга заплачу.

Та до Хапка:

– Плати, Микито, бо в мене катма дрібнотки… А ми з тобою опісля порахуємось.

Хапко зараз витяга карбованця. Охрім, приймаючи, вмент уласкавився, та моргаючи Хапкові:

– Плати, плати, крутивусику, а він певно порахується – хіба що рак не свисне… Еге, Володьку?

Володько часом трохи недочува…

– Беріть за ваші дві кварти, Охріме, – каже, – а всеньку рештку приділено на вистоялочку*. Ставте, Охріме, та насипайте, коли ласка.

– Розумне слово добре й почути, – одказує Охрім.

Швиденько подався у другий куток, та, трохи відсунувши якусь скриньку, підняв лядку, витяг з якогось темничка барильце, – ставить скляночки, сипле…

Дух такий, що круторогі б спинились…

Насипав, та й каже:

– Такого, – каже, – ведмедика** і в протопопа не піймаєш!

Випили. Посиділи.

А як трохи відпустило, Охрім примружує око на Хапка та й каже:

– А ти, крутивусику на тоненьких ніжках, жвавого роду: пустив ведмедика начебто гаразд протореною стежечкою…

Не бракло, здається, Охрімові ані розваги, ані прозору, а проте не розчухав, що сей крутивусик і залізо ковтатиме, як ми з вами черешню чи оковиту, – не завадить йому, а хіба попользує.

– Ге! – хвалиться дядько Володько, – се в мене такий кришталь, що другого такого у цілісенькому світі не надибаєш! Оце, Охріме, побратавсь я з ним, та й обридли мені усі давні приятелі, – бо чи ж до його їх прирівняти? Ти споглянь на його…

– Та годі вже, дядьку, – спиня Хапко.

А сам зирк та зирк зукоса на Охріма: здається бісеняті, що той Охрім так якось мружить око, начеб тут не дуже дорогий кришталь…

– Кажу тобі, Охріме, – править Володько, – споглянь на його: се такий кришталь, такий…

– НЕ ПЕРЕДАВАЙ КУТІ МЕДУ, Володьку, – радить Охрім, – засоромив крутивусика… Може, по другій?

Володько согласний:

– То і по другій? Еге, Микито?

Согласний і Микита.

– НАПИЙМОСЯ ТУТ, БО В НЕБІ НЕ ДАДУТЬ, – приказує Охрім. – А може, по третій, щоб дома не журились?

Випили по третій. А далі Охрім і згадує:

– А вчора, – згадує, – приходив аж двічі твій давній приятель Прохорець і питав за тебе. Де, каже, запроторилась та московська ступайка, що ніяк оце не надибаю. Та вже якось мушу запопасти. А як, каже, запопаду, то буде шелесту… Дуже йому, Прохорцю, мабуть, пильно… Ге, Володьку?

– Чого там йому пильно! – стрепенувсь Володько, – не знаю…

Не зна, а наструнив уха і позиркує на двері.

– Казав вчора Прохорець: коли завтра та ступайка надійде, то нехай мене підожде…

А ступайка вже в картузі.

– Підождав би, – каже, – якби час мав, та не маю. Дайте, Охріме, що там нам належить, у пляшку та бувайте здорові… Ходім, Микито!

Та у двері, та швиденько з заулочка в заулочок.

– А чого се ми втікаємо, дядьку? – пита Хапко.

– Хто втікає? – відпитує на бігці дядько. – Я, бач, поспішаюся до куми, – бо єсть у мене кума… А на дорозі ще треба забігти у пекарню, та дечого там купимо – папушника, чи що. Пекарка продає й те, що до папушника годиться – усякі наїдки… Пекарня чудова, і пекарка знакома, удівонька. Красота така – на всю околію. Сам побачиш. Ось і пекарня…

Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни, калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, валяна рибка, маківники – усякі наїдки і присмаки!