Юнак з моря - Сторінка 5

— А знаєте що, товариші? — Віталій обвів поглядом болільників. — Давайте зіграємо з нашим гостем на кількох дошках! Несіть, у кого є… Це, я бачу, замаскований гросмейстер!

Не встиг Ростислав і рота розкрити, як перед ним уже стояв цілий ряд шахівниць, і підходили й підходили нові гравці.

— Тільки одна умова, — підняв руку Ростислав. — Будемо освіжатись.

— Аякже!

— Звичайно!

Покльований відчув себе, як на зйомочному майданчику. Прицілився камерою — чудова сцена! А типаж який — хоч викликай зйомочну групу.

Ростислав повільно йшов уздовж ламаного ряду шахівниць — а було їх сорок дев’ять — нахилявся, робив хід і рушав далі. Навіть біля третьої і п’ятої не затримувався, хоч там грали мовчазні й зосереджені майстри, яких Віталій умовив узяти участь в цьому імпровізованому турнірі, щоб визначити клас гри сеансера. Це була не просто собі розвага, культурний захід, це хитро сплетена сіть, в яку й попався космічний птах. Бач, як упевнено і — головне — швидко робить ходи. А хіба він гросмейстер?

О, зупинився біля четвертої дошки — локальний конфлікт. Один гомо сапієнс — широкоплечий, з великим носом — вирішив змахлювати і переставив коня на виграшну позицію. Сеансер це помітив, і той, промурмотівши щось нерозбірливе, змушений був повернути фігуру на її місце. Більше інцидентів не було, і хоч наші консультувалися між собою, коли Ростислав кидався в море, він виграв усі партії, усі до одної, навіть ті два майстри програли. Знічені, розгублені, чомусь виправдувались перед Віталієм:

— Це якийсь феномен… Пам’ять у нього…

— Та він би й Фішера переграв… Рахує варіанти блискавично.

Покльований мовчки розтягував шнурочки губів: хто-хто, а він добре знав секрет цього молодика!

Неля сяяла. В шахах не розбиралася зовсім, але знала, що це інтелектуальна гра, і перемога Ростислава, здобута легко, без особливих зусиль, порадувала її страшенно.

«Бач яка, — злостиво подумав Покльований, — аж танцює перед ним! Зажди, зажди, ще гірко заплачеш…»

— Усіх переміг! — щебетала Неля, веселим оком позираючи то на переможених, що розходилися із шахівницями в руках, то на переможця, що стояв обличчям до моря. Вітерець ворушив йому темно-русе волосся, крізь яке на правій скроні проглядав металевий прямокутник. — І де ти так навчився?

— Це входить у мою програму, — спокійно відказав Ростислав. — Я знаю напам’ять усі триста вибраних партій Альохіна, кращі партії наших гросмейстерів, зокрема Олега Романишина… А взагалі, ми ще з тобою поговоримо про можливості людського мозку…

— Цікаво, — Неля замислено прикусила нижню губу. — А як ти вивчив стільки мов?

— Згідно програми. Нехай, я тобі розповім…

«Певно, й не здогадується, що я його розкусив, — утішно подумав Покльований. — Щодо мозку людини, то це він так… забиває баки. А от про свою програму, то вже точно — запрограмований здорово! Але послабив пильність…»

Справді, Ростислав і Неля розмовляли не криючись, і Віталій ледве стримав усмішку, коли почув, де вони зустрічаються.

Альтанка в найдальшому, занедбаному закутку їхнього парку, — чи ти ба, яка романтика! А для сценарію виграшно.

Заздалегідь пішов подивитися на альтанку — поіржавілий залізний каркас із дашком, розхитана зелена лавочка біля дротяної сітки. Романтики малувато, зате посидіти тут можна, з моря вітрець повіває, навколо кущі жасмину і зарості полину. Віталій облюбував собі схованку і, мугикаючи пісеньку, пішов до їдальні.

Після вечері сценарій розвивався так. Петляючи сюди й туди по парку, Покльований непомітно пробрався в той закуток і заліг у полині, ждучи, коли з’являться закохані. Довгенько в альтанці нікого не було, потім припхався непередбачений сценарієм якийсь старий, розсівся, сопе. Може, він перепочине та й піде, подумав Покльований, коли ж ні, сидить. Позираючи на нього з полину, режисер подумки посилав йому найгарячіші прокляття: «А щоб тебе чорти вхопили! Щоб ти луснув, ковальський міх! Зрештою, аби тебе викривило!» — і подібні не зовсім гуманні побажання. Не допомогло — те опудало як сиділо, так і сидить. Треба ж отаке! Переконавшись, що телепатія не спрацювала, Покльований перейшов до телекінезу — намацав суху грудку і перемістив її у просторі так, що вона зіткнулася якраз із лисою головою епізодичного персонажа. Той підхопився і, бурмочучи щось про хуліганство, подався з альтанки. Охоплений панікою, старий перечепився за якісь корчі, засторчакував і мало не впав на Покльованого. Чортихаючись, почовгав на алею. І вчасно: до альтанки вскочила біла постать Нелі Несміх.

«Дурочка, — подумав Покльований, — прийшла перша».

У верховітті акацій зашумів вітер, одразу споночіло, посіявся дрібний дощик. Віталій хотів уже покинути свою схованку, гадаючи, що побачення не відбудеться, і саме цієї миті з’явився Ростислав.

— Ти вже тут! Перепрошую…

— Та нічого, — Неля прихилилась до його плеча, — я прийшла трохи раніше… Ось черешні, частуйся.

І знову випадковий збіг обставин мало не зірвав цей важливий епізод сценарію. Ягоди, певне, смакували закоханій парі, бо кісточки так і полетіли на Покльованого. Особливо Неля, збирала, капосна, у жменю і вціляла просто в обличчя, хоча кидала навмання. Дошкуляв і дощик — холодні краплини забивалися під комір, лопотіли по спині, торохтіли по шиферному дашку альтанки. За цим шумом важко було розчовпати, про що вони там перемовляються. Була мить, коли Покльований хотів уже відступити, але цікавість пересилила. І режисер таки був винагороджений за своє терпіння та витримку: з окремих слів, уривків фраз, які долітали до його нашорошених вух, одержав інформацію, заради якої варто було витримати не те що цей дощик, а зливу. Прибулець умовляв Нелю вийти на світанку на пляж… Субмарина вже чекатиме на них. Неля аж у долоні заплескала, аж скрикнула: