Юнак з моря - Сторінка 6

— Це просто чудово — зустріти схід сонця в морі! — І вже не так весело: — Якби ж погода…

— Прогноз хороший, — пробубонів прибулець, і в голосі чулося торжество. Ще б пак! Наївна представниця роду людського сама, добровільно, з радістю йде в пастку. Віталій, сповнений гуманного почуття, мало не схопився і не заволав: «Схаменися, дурне теля! Буде каяття, та не буде вороття!» Але ні, стримався. Зараз це нічого не дасть, а от уранці. Хоча б же справдився його прогноз і настала гожа днина!

Цієї ночі Покльований спав тривожно, снилися якісь кошмари, часто прокидався, вмикав нічника, зиркав на годинника і знову провалювався в нереальний світ сновидінь.

Підхопився, коли ще тільки сіріло.

Краєвид у цей час здавався для ока незнайомим, чужим.

Море було тихе, спокійне, ніби випрасуване, і нерухомі рибальські човни темніли на білястій гладіні, як забуті праски. Небо з кожною хвилиною світліло, від хмар не лишилося й сліду, і весь простір дихав величчю і спокоєм.

Неспокійний був тільки Віталій Покльований. Тупцював, щоб зігрітись у передранковій прохолоді, тривожно роззирався навколо. Вони ще не прийшли і ніякої субмарини… Перевірив камеру, підніс її до ока і почав повільно обмацувати обрій. На дрібній хвильці сонно погойдуються човни, о, стоп, з’явилась якась рожева цятка, бурунить воду, ніс овальний, може, це куля…

— Агов! І ви сонце зустрічаєте?

Покльований опустив камеру. Неподалік, стоячи на камені, Неля пробувала ногою воду, торкалась самими пальцями, і в прозорій воді педікюр червонів, як калина.

— Я ж кіношник, мені все цікаво…

Подумав: пройшла нечутно, наче кішка, спритна. Героїня є, де ж воно головний персонаж?

Звичним рухом націлив камеру, торкнув спуск і рушив у її бік, намагаючись ступати якомога рівніше.

— А плівка хоч кольорова?

— Авжеж, — сказав, опускаючи камеру, — усе яскрітиме — і купальник, і шапочка, і педікюр.

Дівчина зніяковіла, опустила голову.

— Ну, а… покажете?

— Якщо повернетесь, Нелю.

— А де ж я дінуся?

— Ну, хто ж його знає… В лекції Ажажі сказано, що вони не агресивні, але… хто дасть гарантію…

— А… ви про Ростислава? Я й забула… Ну, гаразд, сьогодні розпитаю обов’язково… Він мені все розповість, Онде вже пливе.

— Глядіть, щоб не було пізно, Нелю.

Покльований швидко впіймав окуляром плавця. Ростислав наближався ривками, і треба було щомиті наводити камеру, щоб він не вирвався з рамки.

— А… салюдо камарадос! — привітався, виходячи з води і розтираючи собі груди. — А я подумав: чи не заспала? Коли бачу…

— У мене будильничок, — Неля показала наручний годинник. — А ти як?

— І в мене будильник, тільки ось тут, — Ростислав торкнувся голови якраз там, де видніється металева стьожка. — Звечора скажу собі, о котрій встати, і як по сигналу — плюс, мінус півхвилини.

Покльований значливо зиркнув на Нелю, трохи одійшов і, поки вони перемовлялися, знімав їх на тлі моря й неба.

— Ну, то що, рушили? — Ростислав кивнув на море. — На нас чекають. Вода хороша, не бійся.

— Слухайте, — Віталій заспішив до них, незграбно ступаючи по слизькому від роси камінню, — а чи не можна б і мені? Я ось узяв камеру…

— Справді, було б цікаво… — докинула Неля, здивовано оглянувшись на Віталія.

— На жаль, немає місця, — стримано, але твердо сказав Ростислав. — Це мініатюрний апарат.

Покльований якось одразу обм’як, понурився, та коли вони кинулись у воду, заджеркотав камерою. Тримав їх в окулярі, аж поки не видерлись у той рожевий апарат і не зникли за обрієм…

Віталій не ждав сходу сонця, похилитав до свого корпусу — всі ще спали — і собі влігся в постіль. Може, Це й краще, що його не взяли. Плівку могли відібрати чи засвітити, навіть з пам’яті стерти. А так у нього буде фільм, робочі кадри вже є…

Нелю Несміх зустрів уже після вечері, зрадів, наче не бачив сто років.

— Пасочка! Повернулась… Ну, як там у них?

Дівчина не сприйняла його жартівливо-фамільярного тону, відповіла ущипливо:

— Та люди цікавіші, аніж тут.

Покльований сподівався розпитати її детальніше: як і про що говорили прибульці, які досягнення науки і техніки демонстрували, але дівчину неначе підмінили, досі товариська, балакуча, тепер стала замкнутою, навіть дратівливою. Врешті послалась на брак часу і пішла, залишивши Покльованого ні в сих ні в тих. Пекуча хвиля обурення вдарила йому в скроні. Дівчисько! Чи ти ба, корчить із себе…

Потім, трохи охолонувши, подумав: а може, не корчить? Може, вони вплинули на її психіку? Про все це треба написати Ажажі, до речі, може, він згодиться стати консультантом фільму.

До Віталія Покльованого повернулось самовладання, він прогулювався по алеї неквапливо, упевненою ходою, обмірковуючи сценарій майбутньої стрічки.

А Неля Несміх, накинувши халат, спустилась до моря, щоб побути на самоті, осягти те, що сталося. Помалу ходила безлюдним берегом, пригадуючи недавнє. Отут він вийшов із моря, отут вони розв’язували кросворд, а осьде відбувся шаховий турнір… Оце справді — не знаючи броду, не лізь у воду. Сама легковажно кинулась навстріч небезпеці і опинилась у полоні почуття… Оце кросворд — в одні клітини вписується двоє слів: любов і страх… радість і нещастя… Ех, коли б вони зустрілися до операції… А ще краще, якби… Що за дурниці отак міркувати: коли б та якби? Уже сталося, це вже минуле, а треба думати про майбутнє. Він уже в Києві, домовились — зустрічатиме в аеропорту… І все-таки міг і не розповідати… всього. Альпіністський похід — і понесло ж його! Навіщо ото дертися на ті вершини? Нещасний випадок, пошкодження черепа — звичайна нейрохірургічна операція, на скроні скріплююча пластинка, от і все. Так мало того, що погодився і на імплантацію ЕОМ до черепної коробки, ще й розповів про це! Мініатюрна електронно-обчислювальна машина, безпосередньо зв’язана з мозком — нечувано сміливий експеримент. Сама пересвідчилась: потужність його мозку… От уже й «потужність» — як про машину…

Дівчина зупинилась перед неоковирним каменем, озирнулась, наче боячись, що хтось підслухає її думки. Поблизу нікого не було, тільки шурхотіла дрібна хвилька та десь далеко верещав транзистор. На обрії засвітились вогні — низка суден на рейді.

Так що ж вона скаже йому? «Так» чи «ні»? Він, звичайно, не жде відмови… Зрештою, хіба мало людей з протезами? Але… електронна машина в голові — це не протез… Симбіоз природного і штучного інтелекту — як він розвиватиметься? Як позначиться на емоційній сфері? Чи не станеться негативних змін психіки? Він, бач, наважився на таку операцію заради наукової праці, — досі вона йшла в нього «так, як у кожного пересічного кандидата», йому кортить велике, небуденне… Хіба отакий напівробот створить сімейний затишок? Та він і на курорті оце побув на вимогу лікарів — післяопераційний період. Кумедний, мені, каже, здалося, ніби ми вже зустрічались, що все це вже було…

Неля присіла на камінь і враз відчула полегшення: болючі сумніви, які мучили її весь день, відхлинули, зникли. Тепер вона знала: завтра здасть авіаквиток, візьме на поїзд.

Боріння душі принишкли, у грудях стало легко і порожньо.