З Дніпра за Дунай - Сторінка 11

— Ще й як! Після того, як кошовий Малашевич перевів нас з Алешок до Кам’яного Базару, а далі й на Підпільну, татарва була дуже на нас люта й усе помщалася. Та й як було тут не битись, коли на правому боці наша земля, на лівому — бусурменська, а острів ніхто не поділяв…

— Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від кого про це не чув.

— Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер пригадає… Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював, аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої башти ребром за залізний гак почепили…

— Так він і загинув?

— Загинув, та тільки як загинув?.. Углядів він, що султан турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди, коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб дали йому лука та стрілу… Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме межи очі стрілою й улучив… Так тоді вже Байду бусурмани добили…

— А з муки так і не кричав?

— Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч стогнати… Зціпить, було, зуби та так і вмре.

Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів далі:

— А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем турецькі городи: Синоп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери, й він аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зрятувався й ще на Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був. Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що Азов турецький біля Дону зруйнував…так того ляхи зрадою взяли та у Варшаві й замордували…

Любо Василеві слухати оповідання старого січовика… аж серце його мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з ляхами — за Сулиму…

На Дніпрі тихо-тихо… навіть дрібної хвилї вітерець не наганяє… Ніщо не перешкоджає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох боків до рідної річки, й уперше туга взяла його за серце, що доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця вперше встало питання, через що ж воно так?.. І чи по правді ж воно сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію, землі?

Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі від рідного краю.

Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед.

— Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це Тягинка! Тут зараз — он бачиш? — Дніпро пішов надвоє. Цей великий острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись давно була міцна турецька фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають, що тут бусурмани протягали впоперек Дніпра залізні ланцюги, щоб перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було, понарубують верб, зв’яжуть товстий торок[7] та й пустять серед ночі на ланцюги. Ланцюги увірвуться, забряжчать… От турки й думають, що то пливуть запорозькі байдаки, та й ну палити туди з гармат! Садять та й садять у той торок бомбами!.. А козаки собі посміхаються та, пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають собі повз Аслан-Город у лиман.

Надвечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Інгулець. Тут була запорозька варта «бекет», бо це вже був край запорозьких степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі.

На високому березі Інгульця стояла башта й декільки зимовників. Звалося це запорозьке місто Перевізкою.

— Нащо та башта? — спитав Василь Очерета.

— То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й коли 6 наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а поночі вогонь — ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по інших бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до самої Січі, знають, що йде татарва.

— Ну, й що ж тоді?

— А тоді люде, що живуть по зимовниках, тікають з хат і ховаються по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам чосу, що вони часом і додому не потрапляють.

Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до хвигури. Та хвигура складається з чотирьох високих дубових стовпів з помостом на версі. З долу до того помосту було приставлено драбину, й Василь миттю видрався тією драбиною наверх.

З вершка хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий — безкраї степи. За плавнями ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло декілька хат.