З Дніпра за Дунай - Сторінка 12

Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що чатував на хвигурі.

— То Алешки, — одповів вартовий. — Ті самі, що біля них Військо Запорозьке двадцять п’ять років сиділо кошем. А навкруги — піскуваті кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству взнаки!

Василь розказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не зліз з хвигури, коли б Очерет не покликав його вечеряти.

У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний вітер і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру.

Зранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час, коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того знаряддя.

Велике диво було Василеві, коли козаки витягали сіті на берег золоті коропи, срібні щуки й сірі осетри цілими десятками билися в сітях, намагаючись вирватись на вільну воду; товстоголові, гладкі соми своєю вагою давили сіті на дно, а велетні білуги, ліктів по десять завдовжки, рвали сіті своїми гострими носами.

Нелегко було козакам поратись біля таких риб-велетнів: шість дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу на плечі, соми ж були такі важкі, що їх зовсім не піднімали, а витягали ніа берег канатами. Коли витягли нарешті на берег саму матню сіті, Василь прямо вжахнувся: иа березі була ціла скирта риби. Щуки, коропи, чабакн, секрети (судаки), окуні, лини, стерляді, карасі, вугрі й інша, дрібніша, риба, всі змішалися в одну рухливу купу, а поміж усією тією рибою копошилися ще й раки, що позаплутувалися клешнями в сітях. Вся ця скирта риби ворушилася, підкидала сіті й розсипалася в усі боки, поки козаки не повкидали всю здобич у ями з водою, пороблені заздалегідь на березі.

Тепер усі запорожці, роздягнені, щоб не псувати одежі, як мати породила, узброїлися ножами й чингалами й почали розчиняти й солити рибу. Сіль було захоплено з Січі та знайшлося й у Перевізці, діжок же хоч і не було, та запорожці вміли обійтися й без них — вони складали солону рибу прямо в байдаки, закривали ряднами й закладали зверху дошками, щоб не подавити ногами.

Разів шість на ті диі закидали запорожці сіті й усякий раз витягали таку саме силу риби, так що, нарешті, більше вже й не треба було. Всі три дні запорожці обідали й вечеряли найкращу варену й печену рибу; ікру ж вони пекли окремо, виробляючи з неї коржі, щоб у дорозі не зіпсувалася.

На четвертий день вітерець подихнув зі сходу. Кошовий подав гасло рушати, й байдаки посунулися знову за водою.

Через який час запорожці виїхали в лиман. Широка просторінь його вразила Василя. Зелені плавні лишилися далеко на сході й здавалися тепер тоненькою стьожкою на обрії. Такі ж тоненькі стьожки суходолу були з правої й лівої руки: на очах же прямо була безкрая просторінь води, так що великі козацькі байдаки, що піднімали по півсотні козаків, здавалися на сьому просторі лиману нікчемними трісочками.

Надвечір отаманський байдак почав підвертати до південного берега лиману.

— Підвертаємо до Прогноїв, — сказав Очерет Василеві. — Це, сину, теж наша земля — тут запорозька Прогноїнська паланка.

— Як же запорожці обороняли цю паланку, коли вона звідусіль оточена бусурманськими землями? — спитав Василь. — Запевно, що тут татари вигубляли наших, як хотіли!

— То правда твоя. Обороняти цю паланку нам було нелегко, й товариства гинуло тут чимало. Військо їздило сюди байдаками, а коли з татарвою війни не було, так сюди вільно ходили й чумаки з України по сіль, та й зараз ходять. А як тільки, було, наші де-небудь татарві пошкодять, так бусурмани зараз нашу паланку спалять, залоги повистинають, а чумаків у неволю поберуть. Наші, як прочують про це, — зараз на байдаки та сюди… Всі татарські улуси, було, палють та своїх визволяють… З того найбільше й починалася війна.

Скоро байдаки прибули до Прогноїв і, заїхавши в тиху затоку, пристали до берега. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того озерця воду, а на дні лишиться цілий иіар солі, тоді ту сіль беруть лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп під’їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих волів та цілими валками й ішли степами хто на Правобережну Україну, хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто, то й ще далі — аж у московські землі.

В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він — роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить на воді, мов колода, через те що вода дуже сита від солі.

Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й треба було поспішатися до коша.

Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до Чорного моря.