З Дніпра за Дунай - Сторінка 16

Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно в очах… Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється водою.

В ту мить почувся поклик старшого брата:

— Поринай знову, дурню!

Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором закрутилась угору.

Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць.

Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою, скривавлена.

— А що, братику? — з посміхом зустрів його на березі Петро. — Навчили тебе баби, як яйця брати?

У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й віддихавшись, почав одягатись.

— Смійся з мене, якщо тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро. — Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, «баб’ячим недобитком».

Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.

— Ну, тепер надівай помалу шапку, — сказав він, — та ходімо обідати.

Увесь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він нікому нс скаржився, але був невеселий.

Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу, запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат знать було окопи й біля них могила з надгробком.

Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й могила славного кошового Сірка.

Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна, але річка була широка, й їх почули нескоро.

Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він прожив на світі більше, як сто років, і пам’ятав навіть гетьмана Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику, й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до запорожців.

Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:

— Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у вас є, дуби й човни.

Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:

— Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що покличуть!

— Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, — знову вдався до нього Калниболоцький. — Перевезти тисячу козаків нелегко.

— Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.

Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.

— Побрали вже дуби під військо! — одповів він. — Самі каюки лишилися та баркас…

— О, як є баркас, — зрадів Петро, — так се дуже добре!

— Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, — покличуть вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову!

Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса.

Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:

— Покличуть, діти мої… — говорив він упевнено й поважно. — Не сумуйте — покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та й не буде… А були запорожці споконвіку та й будуть!

Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.

Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка.

Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної розпуки.