З Дніпра за Дунай - Сторінка 18

Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву:

— А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витираючи піт. — Бодай тобі всі клепки за водою пішли!

Годин дві запорожці йшли понад Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.

Тим часом Гнат чатував понад Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Іноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкоджав йому прислухатись, іноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней…

А степ спав… Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець…

Аж ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння коней. Гнат похапцем зав’язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі.

Хоч ніч і була темна, проте, обрій неба все ж таки був світліший за землю, й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія, й доля всіх запорожців була б дуже сумна.

Гнат раптом скочив на коня, вихором побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків.

— Назад! — гукнув він. — Ховайтесь мерщій у лощину!

Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві.

Тупотіння коней наближалося, я скоро за сто кроків можна було розпізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали.

Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками, й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солоної чимало старих товаришів сиділи зимовниками й мали чималі косяки коней. Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.

Перед світом до табору зійшлися вже всі запорозькі ватаги, й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.

Обдивившись на варту, Петро пішов по зимовниках просити, щоб господарі продали коней.

Власник найближчого зимовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:

— Гай, гай!.. Щоб ото я взяв з товариства гроші, та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по запорозькому б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі… вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.

— Та ви не турбуйтеся, дядьку, — упевняв Петро, — у нас грошей стільки, що аж череси обвисають… Беріть гроші!

— А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка. — Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.

Інші господарі так само зреклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.

Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.

Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду, та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход, і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захисне й безпечне, Калниболоцвкий лишився тут ще на одну ніч.

Ранком другого дня полковник звелів завантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї… Вага взяла шістдесят коней, з останнх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у півсотні коней.

Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря:

— Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти.

Цей подарунок дуже зворушив душу запорозького ватажка, й коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих щирих запорозьких товаришів, сум обгорнув йому душу. Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:

— Що то в вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає?

Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.

Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зимоввиках, і вдалися до нього:

— Візьми, пане полковнику, й нас із собою!